У шафі серед її вбрання, серед усіх отих модних ганчірок, для придбання яких, власне, працюєш половину свого життя, висіла батькова шинеля. І запах у неї був вічний: дими, дощі, вітри, піт...
Анастасія втопила обличчя у поли шинелі й заридала,
10
Загалом кажучи, вчений мав би згадувати лише вчених, але Карналь чомусь найчастіше згадував композитора Верді. Може, тому, що плакав на його операх? І не над долею нещасної Травіати чи скривдженого життям Ріголетто, а від музики, яка не вміщувалася в тих сентиментальних сюжетиках, в які її силкувалися запхнути лібреттисти (хоч, як стверджували знавці, Верді досить причіпливо ставився до лібрет-тистів і брався лише за матеріал, що відповідав його смакам), музика Верді нагадувала Карналеві людську долю в її універсальних, майже космічних обсягах, в її нескінченності, яка дорівнює нескінченності математичній, згідно з якою не може існувати найбільшого числа в принципі, бо до кожного числа можна додати одиницю. Вражала страшна самотність, якої Верді зазнав двічі за життя,— в молодості, коли втратив молоду дружину і двоє дітей, і на схилі, коли вмерла друга його дружина, чарівна Беппіна Степпоні, велика співачка, ангел-хранитель геніального композитора. Мабуть, у кожного чоловіка повинен бути такий ангел. У нього була Айгюль, і нема. Верді, самотній, вісімдесятилітній, сідав за фортепіано й тихенько наспівував монолог Філіппа з "Дона Карлоса"— "Dormiro sol nel manto mió regal" — "Спатиму сам у моїм королівськім плащі".
Повернувшись з Русанівки (двадцять сьомим номером нічного трамвая до Бессарабки, звідти два квартали пішки), Карналь не міг заснути. Про те, що було на Русанівці коло протоки, намагався не згадувати. Повторення пройденого. З першого ж дня Людмила так живе з молодим Кучмієнком, не хоче розлучатися тільки з огляду на якісь неписані закони порядності, жаліє Юрія, сподівається, що з роками він посерйознішає. Зрештою, тут їй вирішувати. Карналь і не радий був, що заблукав цієї ночі до них. Так би нічого й не знав, ніхто б не сказав йому нічого. А з нічого нічого й не буває.
Він сидів, перегортав останні номери журналів, бюлетені технічної інформації, академічні вісники. Мав під рукою улюблені книжки: "Розправа про метод" Декарта, "Новий Органон" Бекона, записки Бенвенуто Челліні, "Дон-Кїхот", Видання старі, огізівські, "Академії", тільки Сервантес у любимовському перекладі повний, неспаскуджений "Дон-Кіхот", якого до війни ми знали тільки в переказах і перебрехах так само, як Раб-ле, Дефо і безліч інших класиків.
Він не належав до вчених, які чесно грають упродовж цілого свого життя за усталеними правилами науки. Він не довіряв правилам, дошукуючись їхніх початків наполегливо й послідовно. Жити за правилами — все одно, що подібно до трамвая котитися по прокладених кимось сталевих рейках. Не . життя — суцільна геометрія. Чи може людина свідомо обмежуватися геометрією? Паскаль сказав: усе, що перевищує геометрію, перевищує також нас. Мабуть, донкіхоти, святі, юродиві намагалися перевищити самих себе, з них насміхалися, їх зневажали, з них знущалися, вони, власне, так і не вміли досягнути в житті чогось суттєвого, зате виказували вимогливе моральне ставлення до істини. Наслідувати їх смішно і марно, а захоплюватись можна й слід. Навіть людині з таким точним розумом, як у нього.
Його симпатії схилялися швидше на бік Декарта, який у своїй "Розправі про метод" серед інших думок затято проголошував ту, що істина не є монополією окремих осіб. Докази повинні бути зібрані повністю — це декартівське правило вичерпного вивчення зводить нанівець, улюблений прийом тих, хто хотів би заборонити описувати й розглядати всі факти, які б привели до висновків, протилежних тим, що були бажані їм. Науковий метод, як спосіб визначення істини, з часів Декарта замінив офіціальні висловлювання. Не досить лише проголошувати те чи інше — треба доводити. Людству потрібно було триста років плюс Жовтнева революція, щоб воно згодилося з цими очевидними істинами. Про його вперту незгоду (ясна річ, не всього людства, яке не може бути звинувачене просто через незнання) свідчить бодай той факт, що череп Декарта невдячні нащадки виставили в паризькому Музеї ЛІОДИНИ МІЖ черепами первісних чудиськ і головою розбійника Картуша.
Від Декарта до згадок про Айгюль — дикий перескок думок. Пам'ять кривавилася ще й досі. Нагадувала коня без вершни" ка, з порожнім сідлом. Порожнє сідло пам'яті. "Будь чистою, як мої сни про тебе, будь теплою, як спомин твого голосу, ти єдина нагадуєш сонця світло, кладеш сувої ніжності у вітер, ховаєш у краєвидах ніжність твоїх уст". Не пам'ятав, чиї то вірші й чи вірші взагалі. Може, просто його сум і його біль?
Далі було, як у поганих романах: раптом нічну тишу сполохав дзвінок. Сполохати Карналя не могло ніщо, але телефон справді дзвонив. Так пізно академіка ніхто ніколи не турбував (поки жива була Айгюль, то могла дзвонити з гастролей і вдосвіта, але ж її немає, немає, немає). Невже там, коло протоки, ще й досі не вгамувалися? Він трохи повагався, перш ніж узяти трубку. Апарат стояв у нього так, щоб брати трубку лівою рукою. Для нього ж права рука — знаряддя виробництва, тому звик брати трубку лівою, звик також розпочинати розмову відразу, без зайвих вигукувань і пустослів'я.
— Карналь,— сказав він трохи суворо.
І... почув Анастасію. Вона щось бурмотіла розгублене й недоладне, він теж розгубився, аж задрижала йому рука, не міг ніяк здобутися на слово, а дівчина тим часом, мабуть, не дочекавшись від нього жодного слова, поклала трубку. Сон? Кошмар? Жарт? Ні те, ні друге, ні третє...
Він з подивом глянув на купи журналів і книжок на столі, страшенно здивувався: навіщо все цс, коли десь є живе життя, є душі, які чогось прагнуть, може, страждають так само, як страждає його душа? А що таке душа? — спитав сам себе, знущаючись.
І тоді^знов задзвонив телефон.
— Петре Андрійовичу, пробачте ще раз,— в Анастасії ще переривався голос, але вона щосили намагалася стримуватися.— Це просто... У мене щось з нервами. Я більше ніколи...
І знов нічого. Він ще ждав, довго й безнадійно. Телефону Анастасіїного не знав, та й не став би до неї дзвонити. Не знав він того, що дівчина, вдихаючи дим, вітер і піт батькової шинелі, гірко ридає над своїм життям.