Із здивуванням прочитав якось про випадок, коли хтось із знайомих Шевченка (одні пишуть, що гордовитий видавець, інші — що П.Куліш), дізнавшись про вихід з друку його посібника, сказав про поета "Почав "Кобзарем", а закінчив "Букварем". Спалахнув конфлікт між ним і Шевченком. Тож ці слова завдали Тарасу Григоровичу, важко хворому з осені 1860 року, великого болю.
А тепер хочу зачепити дещо несподівану і делікатну тему "Жінки в житті Тараса Григоровича Шевченка". І тут зненацька мені допомогла вельми цікава публікація С. Брижицької "Анна з Луги — таємна і остання наречена Тараса Шевченка, або Як Тарас Шевченко був заручений за десять днів до своєї смерті" ("Література та життя",
№ 11 —12, 2014). Тож схоплюємо кожне слово авторки про нещасливе особисте і у чомусь скритне життя поета, по вінця наповнене драмами, боячись пропустити хоча б якийсь на перший погляд незначний епізод. Адже на читача тут чекає і те, що півтораста літ назад старанно закривалося від жадібних до знань очей дослідників в Ленінградському архітектурному музеї і тихесенько припадало сірим пилом. Буває ж таке!
Як відомо, дослідження особистого життя видатних людей в радянський час владою не дуже віталося. Стосувалося це і Шевченка. Більшовики його спочатку денаціоналізували, а потім зробили своїм, "пролетарським", "робітничо-селянським", "інтернаціональним". Однак у 1990-ті роки дослідження вчених-шевченкознавців про жіноче оточення видатного поета досягли свого апогею. Тож здавалося, що давно все вивчено і написано, надруковано у статтях і видано книгами. В тому числі і в нашій обласній газеті "Подільські вісті". Про тимчасові захоплення поета розповість вам гід у будь-якому Шевченківському музеї України, а також про його серйозні наміри й гарячі почуття до представниць прекрасної половини людства.
Так, усе своє життя Шевченко з великим трепетом беріг спогади про дитячу дружбу з кирилівською дівчинкою з кріпацької сім'ї Оксаною Коваленко. Потім, будучи вже у Вільно (тепер Вільнюс), 16-літнім юнаком закохався у вільну швачку польського походження Ядвігу Гусиковсь-ку. (До речі, Шевченко, як відомо, володів і польською мовою). З часом у Петербурзі захопився сиротою німочкою Машою (Амалією Клоберг). Теплі стосунки зберігалися на багато років із племінницею чернігівського дідича, а у подальшому "любою кумасею", Надією Тарковською. Надзвичайно сильне почуття пережив Тарас до дружини поміщика Платона Закревського Ганни. Присвятив їй, вже перебуваючи на засланні, вірш "Г.З.", називав її "Ганною вродливою". У свою чергу гаряче і щиро покохала Шевченка дочка князя Миколи Рєпніна — письменниця Варвара. Але Тарас ставився до неї лише по-дружньому і вважав своєю духовною сестрою. Вірогідно, єдина взаємна любов була у поета з Феодосією Кошиць, дочкою священика. Саме батько Феодосії не дозволив їм одружитися. В солдатчині в Казахських степах Шевченко спілкувався з татаркою Забаржадою.
Опоетизував Тарас Григорович дружину коменданта Новопетровського укріплення Агату Ускову. Зрозуміло, що це почуття залишилося нерозділеним. По закінченні заслання, у Нижньому Новгороді Шевченко сватався до юної актриси Каті Піунової і отримав відмову. Коли Тарас Григорович приїхав в Україну і відвідав у с. Прохорівка, що неподалік Канева, свого друга Михайла Максимовича, то його просто зачарувала Марія Василівна, дружина видатного вченого. Потім Шевченку впала в око гувернантка в родині свояка і троюрідного брата Варфоломія Шевченка Наталка Шуляченко, а з часом і кріпачка корсунського князя Лопухіна Харита Довгополенко.
Утім, фатальною для поета стала зустріч і сватання до двадцятилітньої служниці в родині поміщиків Макарових Ликери Полусмак (1840-1917). Ликера — українка, кріпачка, сирота, така ж батрачка, як і Харита, — тільки розумніша в одному — грамотна, уродженка села Липовий Ріг Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Тарасу здавалося, що саме її соціальний стан ("із простих"), весела вдача і молодість допоможуть заспокоїти серце і вилікувати душу від нескінченної самотності. Він щиро запропонував їй одружитися. Вона погодилася. Були серйозні й витратні фінансово приготування до весілля. Призначили дату: на Покрову Пресвятої Богородиці 1(14) жовтня 1860 року. Як пише петербурзький дослідник Олег Вареник, "все было готово, Шевченко сшил себе фрак (например, Пушкину пришлось на свою свадьбу брать фрак взаймы), невесте сшито все свадебные наряды, приобретено приданое. Для молодой семьи была снята квартира с дровами на всю зиму". Утім, весілля не відбулося через скандальне розірвання стосунків, в яке було втягнуто багато друзів і знайомих поета. В першу чергу Куліш, Білозерські, Карташевські, які криком кричали: "Не пара і не пара!". "Хай їм здається, що не пара, а я добре знаю, що пара", — міркував Тарас. А дружина Куліша прямо заявляла Ликері про Шевченка: "Ти його не знаєш. Він на каторзі був і п'яниця". "А я його ніколи не бачила п'яним. Брешуть, що він пив багато горілки.", — мовила про себе Ликера. "Коли мене питали: "Чи любите ви Шевченка?" — я відповідала, що не знаю".
І закінчилось воно, оте розірвання, поверненням Лике-рою нареченому усього посагу і нарядів. Через це навіть дехто закидав Тарасові жадібність і скупість.
Поет неодмінно хотів покинути Петербург і повернутися на батьківщину, але не один. "Нет, надобно жениться, хотя б на чертовой сестре!" — написав він 4 листопада 1860 року в одному з листів. Та зимою повернутися в Україну не вдалося: з осені тяжко хворів і потрібно було заробляти гроші. Здавалося, усі зусилля створити сім'ю були марними. Життя закінчувалося.
Після трагедії з Полусмак Шевченко від усіх своїх приятелів душевно затаївся і навіть дозволяв собі, як згадує М.Микешин, негативні висловлювання про жіноцтво. Він вже не посвячував більше нікого у свої сердечні справи і переживання. Зайнявся мистецтвом гравірування на мідній дошці.