Старша сестра Катерина була для нього ледь не матір'ю. Коли одружилася із селянином із Зеленої Діброви, Тарас до неї частенько навідувався. Також поет згадував сестру в повісті "Княгиня" та в листах до брата Микити.
"Молодша сестра Ярина була для Тараса порадницею, —каже дослідник. — Так, коли поет мав намір одружитися із Харитиною Довгополенко, писав троюрідному братові Варфоломію Шевченку: дуже радий, що Харитина сподобалась Ярині. А коли Кобзар облишив сподівання одружитися із Харитиною, просив сестру допомогти йому знайти добру дівчину. Після останньої зустрічі із Яриною у 1859-му Тарас присвятив їй вірш "Сестра".
Старший брат Тараса — Микита, заледве йому виповнилося 15, одружився із сільською дівчиною. Спочатку чумакував із батьком, а після його смерті — перейняв на себе господарство. Відомо, що Тарас допомагав йому грошима. А в повісті "Княгиня" згадав брата в частині про "залізні стовпи".
Після смерті Тараса Микита супроводжував його домовину із Броварів аж до самого Канева. А потім співпрацював із дослідниками, щоб передати їм відомості про брата.
Молодшого брата Кобзаря звали Йосип. Тарас хрестив його старшого сина Трохима, заїжджав у гості до Йосипа під час мандрівки 1845-го та 1859 року.
"Поет неодноразово клопотав до поміщика Валеріана Фліорковського, щоби той відпустив Йосипа, Микиту та Ярину із неволі, — розповідає далі Іван Ціхоцький. — Але пан погоджувався звільнити їх лише без земельного наділу. Йосип погодився, за що Тарас був неабияк розсерджений. Бо ж селянин без землі приречений на жебрацтво".
Сам Тарас Шевченко, як відомо, дітей не мав. Та його брати й сестри народили загалом 23 дітей: від Катерини поет мав 12 племінників, від Йосипа та Микити — по троє, від Ярини — п'ятьох. А троюрідних племінників нараховуємо майже 90!
Прізвище "Шевченко" належить до найпопулярніших в Україні: його має близько 160 тисяч осіб!
Найбільше Шевченків живе у Києві — 11 тисяч, Харкові — 7 тисяч, Дніпрі — 5,5 тисячі. І багато з них є нащадками родини найвідомішого українського поета.
Ось, напевне, і все, що я хотів повідати подільському читачеві моєї книги про маловідомі епізоди життя та творчості Великого Кобзаря — людини, яка, як вже говорилося, із 47 років свого недовгого, безрадісного і драматичного буття 25 перебувала у кріпосному рабстві, 10 — у тюрмах і на засланні, а решту літ — під недремним жандармським оком та в постійній боротьбі з нестатками.
І буду тільки радіти, якщо хтось про них, ті історії, знав раніше, або ж відає тепер більше тільки що мною викладеного.
Роки летять, а з ними — і століття... Але Тарас Григорович Шевченко і нині серед нас, українців, серед своїх земляків. Він був, є і завжди буде з нами. Довіку! Адже він — безсмертний!
ДВІ ФОТОГРАФІЇ ПОЕТА
В статті "Од звичайного погляду скрите." (газета "Подільські вісті") її автор О. Тарасюк повідомляє, що до наших днів збереглося 11 фотопортретів Шевченка. Саме з двох із них, стверджує він, поет у 1860 році написав два своїх малюнки "Автопортрет у шапці й кожусі" та "Автопортрет у світлому костюмі". Першому з них судилося стати основою для великої кількості портретів та пам'ятників Кобзареві (в тому числі і монумента в парку імені Т.Г. Шевченка міста Хмельницького, а також одного з найкращих живописних портретів
Т.Г. Шевченка, написаного у 1871 році до десятиріччя від дня народження видатного поета славетним російським художником І.М. Крамським на замовлення московського мецената П.М. Третьякова). Всі вони створили стійкий стереотип Шевченка як старезного діда, якому завжди холодно. Але ж художникові було тоді лишень 46 років.
Розвіяти цей стереотип міг би другий портрет Шевченка, виконаний ним на основі фотографії, зробленої 1859 року І. Гудовським у Києві. І хоч на обличчі Шевченка цієї фотографії можна помітити сліди тяжкої недуги, яка підточувала і без того надламане засланням здоров'я поета, та сам характер фотопортрета підкреслює його інтелігентність. Очевидно, саме ця обставина — Шевченко-інтелігент — завадила втіленню образу хоч би в одному пам'ятнику визначному українцю. Всього ж у світі нині встановлено Шевченкові майже 1300 монументів (більше споруджено їх тільки Будді).
ДЕЩО ПРО "ЗАПОВІТ"
Ще навчаючись у школі і читаючи "Кобзаря" Шевченка, я був неабияк вражений словами його "Заповіту" —найважливішго з того, що поет написав у кінці 1845 року:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синіє море
Кров ворожу... отоді я
І лани, і гори —
Вже покину і полину
До самого Бога
Молитися., а до того
Я не знаю Бога. Адже, ознайомившись ще раніше з деякими іншими творами Тараса Григоровича, я вважав його глибоко релігійною людиною, яка ніби й не повинна була йти проти християнської моралі, а тим більше гнівити Бога. А тут, у цьому вірші, поет чомусь цього не дотримувався. І його думки читачі стали тлумачити по-різному. Одні, особливо в радянські часи, намагалися зробити Шевченка войовничим атеїстом, інші не погоджувалися з тим. "Чому? Чому Тарас Григорович так написав?" — запитував себе не раз і я. Дещо прояснилось, коли прочитав дві статті двоправну-чатого племінника Тараса Шевченка Олександра Відомен-ка ("Такий суперечливий "Заповіт" та "Той день — благословенний і скорботний" в газеті "Подільський кур'єр").
— Пролити чужу кров для християнина — поняття вороже, — писав автор публікацій. — Либонь, велику кров мав на увазі поет, коли переповнений нею Дніпро понесе її до самого Чорного моря. А тією частиною крові, яка вийде з берегів, поет радить "волю окропити". Що розумів він під словом "воля"? Напевне, звільнення селян від кріпацького гніту.