Дуже обережно у тих складних умовах доводилось поводити себе кошовому писарю, прадіду Т.Г. Шевченка. На Січі він не розголошував, що одружився з кріпачкою і взяв її прізвище Шевченко, тому що шлюби запорізьке козацтво засуджувало, а в селі Керелівка йому доводилося свідомо відмовитися від кошового прізвиська Товстик та старшинського статусу Кошового писаря, оскільки виступив проти політики імперського уряду Росії. Та якраз такі дії зберегли йому життя. Скупі історичні відомості не залишили нащадкам, в якому році відбувалася та чи інша подія. Але відомо, що 1746 року в його сім'ї народився син Іван —рідний дід Тараса Шевченка, який відіграв чи не визначальну роль у долі поета.
"...Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
Згада та заплаче.."
Т. Шевченко (Тарасова ніч) А. Скальковський не сподівався, звичайно, що в наступних поколіннях кошового писаря Андрія Товстика народиться видатний поет. Як же міг прийти до такого висновку академік Яворницький і чи могли в нього бути якісь письмові докази? З'ясувати досить важко. Але ж!..
По-перше. Скальковський знав про безрідний соціальний стан кошового писаря Андрія Товстика. Знали про це й близькі родичі, називаючи його безрідним, а згодом помилково перетворили той стан на прізвище вже з великої літери: Безрідний. Але не було воно для нього законним. Прізвища того часу в наступних поколіннях надавали по чоловічій лінії, а його син і дід Тараса Шевченка Іван Андрійович мав прізвище Шевченко. Це ще раз доводить те, що, утаємничуючи своє кошове прізвисько Товстик, він прийняв прізвище своєї дружини Шевченко. Прізвища Безрідний як такого не було взагалі.
По-друге. академік Яворницький за спогадами Кра-сицького мав нібито документи, які не збереглися. Він був досить наполегливим дослідником. За своє життя встиг кілька разів відвідати всі куточки запорізьких кошів, які періодично змінювали своє місце розташування, і записати сотні спогадів від різних людей про перших осіб Запорізького Коша. Не виключено, що серед інших були в нього спогади і про кошового писаря Андрія Товстика. Про них можна лише здогадуватися. Якщо мав Яворницький спогади про напрямок утечі Андрія до Керелівки, то йому досить легко було встановити його генеалогічний зв'язок із Тарасом Шевченком за його ім'ям, соціальним сирітським та чумацьким станом, незважаючи на те, що шлях утечі до Керелівки Андрій все життя зберігав у таємниці. Про нього все-таки могли знати окремі старшини Запорізького Коша і передати своїм нащадкам. З часом, коли Андрія Товстика не стало, свідки охоче могли розповісти Яворницькому про втечу його до Керелівки.
По-третє. В 40-х роках минулого сторіччя (1935 рік), коли Яворницький згадував про те, що має письмові докази про прадіда Тараса Шевченка, радянська влада вже не цікавилася окремими керівними особами Запорізької Січі в далекому минулому, але виникли інші проблеми. Тамтешні керманичі нищили все, що проливало бодай найменше світло на побудову державності України. Історія Запорізької Січі виявилася в цьому плані найнебезпечнішою. Нищились усі документи, експонати і навіть люди, в чиїх руках вони опинились. Либонь тому академік Яворницький не надав їх письменнику Красицькому, і правда про шляхетні корені Шевченкового роду ще довго залишалася таємницею.
Дніпропетровський історичний музей, засновником якого був академік Яворницький, завжди не влаштовував радянську владу, бо в ньому знайшла глибоке висвітлення історія України.
Горпина Ватченко, тодішній директор музею, рідна сестра колишнього Голови Президії Верховної Ради УРСР Олексія Ватченка (між іншим, він в свій час, у 1959-63 роках, працював першим секретарем Хмельницького обкому партії), намагалася за таємним наполяганням Дніпропетровського обласного комітету закрити музей. В архівах того ж таки обкому партії знайшли її лист, в якому вона зробила висновок про роль та значення музею, яким керувала: "Нікакой ценності в музєї не представляєцца"... (орфографія і стиль повідомлення зберігаються).
Отак за радянського часу малописемні "горпини" разом з "кухарками" керували закладами культури в Україні.
І, нарешті, останнє, що я хотів би особо виділити і підкреслити — це родинне дерево Кобзаря. На ньому, до речі, якраз і акцентує увагу читача Інна Кучер в своїй незвичайній публікації "Ви чиї будете? Шевченкові!" ("Експрес", 8-15.03.2018). Ось її захоплюючий опис цієї дослідженої проблеми — родоводу генія.
Багато Шевченкових родичів по материнській лінії нині можуть проживати на території Львівської та Івано-Франківської областей, і гадки не маючи про кровні зв'язки із славетним українським поетом.
"Мати Тараса Шевченка походить із Прикарпаття, —розповідає Іван Ціхоцький, доцент кафедри української мови імені професора Івана Ковалика. — Її дівоче прізвище було Бойко.
Крім майбутньої матері Кобзаря, Катерини, Яким та Параска Бойки мали ще доньку Ганну та сина Павла. Із Прикарпаття родина переселилася в Моринці та, за переказами, була досить заможною: мала просторий будинок, ниву, віз, волів та сад".
Батько Тараса походив із села Кирилівка. Сюди свого часу прадід Кобзаря, Андрій Безрідний, переїхав із козацького Низу. У козаків він був кошовим писарем. У Кирилів-ці прапрадід Кобзаря взяв за дружину доньку козака Івана Швеця Єфросинію. Оскільки родина дружини прийняла його до себе, за тодішнім звичаєм він мав взяти її прізвище. От і став Безрідний Шевченковим. "У родині народилося троє синів. У наймолодшого із них, Івана, у шлюбі з Горпиною з'явився батько Тараса — Григорій. Крім нього, Іван Шевченко мав ще сімох дітей від трьох дружин, усі вони є Кобзареві дядьками та тітками", — розповідає пан Ціхоцький.
У Кобзаря було дев'ятеро братів та сестер. Цікаво, що трьох сестер звали... Марія. Одна із них померла ще малятком, друга дожила до двох років, а третя в дитинстві втратила зір і дожила до 27. Також лише по два роки прожили на світі ще дві Тарасові сестри — Параска та Єфимія.