Роздоріжжя

Страница 2 из 3

Вражлывый Василий

насмішку, і гостро промовив.

— Да, це-то так, конешно, предложим, що я панич, а хто-ж твій Гордій?

— Та й Гордій—мужлай: такий муркет і слова не вміє вимовити... Так, Гордій, зате, хоть і сьогодьні жінку покине й буде жити зо мною—запишеться... А ви дурите...

Вона одкинулась од нього, з ненавистю подивилася на товстий кирпатий ніс, зморщилася:

— "Ху, який противний і дав чорт вродиться багачем".

Заворушився у вербах вітер, перегнав по землі легенький холод і потім зник.

Вони стояли біля тину... А далі йшло поле, там замерла річка, вигонила шепотінням очерету диких качок.

—— А що? ти хочеш заміж виходити... То таке.. Свекруха...

— А-а. Нічого я нехочу, як-би хтіла, то й вийшла... Тікайте—вона одіпхнула Павла рукою.

— Мариночко...—ніби ласкаво промовив Павло.

— Не чіпайте.. Гордій за вас кращий.

— Гордій? хахол миршавий, отой, що й обернутись не вміє... Ха-ха...

Він засміявся зле, наче хотів сказати, щось про себе...

— Та того Гордія... я скажу батькові—і в два щота... ваших нет. Отак-то... Ми можем... Можна й так, покликати і на, мов, Гордієчку, тобі твоє, да...

Марина спалахнула.

— Ні, ви так не зробите... Тепер то ви куці... Це, брате, було.

— А так, конєшно... то-ж воно й ти не від тих грошей.

Він пішов, вимовивши з погрозою останні слова.

Хутір сірів. Дахи розкидалися нерівно. Галки, що раніше піднімалися зграями й трусили пов'яле листя, тепер заснули кучами і здалеку чи крапками, чи чорними шапками сиділи на вербах.

Марина засмутила.

— И-и, чорт...

Тільки поволі струшували колоски роси, нахи-Е лялися остючками один до одного, наче кланялися. І така тиха, і така мила вечірня пісня! Стежки ті малесенькі, що по обніжках малень-I кими гадючками полізли по полю, чогось злякалися і не видно їх за колосистим хлібом.

Вона хутенько пішла до Гордія. Він сонний почув, що щось тепле його зігріло. Прокинувся й побачив Марину.

— Ти чого не приходила? Я думав, що тебе г вже не буде... Думав, може до хазяйського... Ох, І тоді-б?

— О, Гордієнку, таке й видумав, хіба-б я пішла Г до нього...

Гордій притулився до неї грубо, ніби прорізав її і цівками очей. Вона покірно подивилася на нього.

— Ех, Гордіє! Ти хочеш, щоб тобі було гарно г і там і тут.. Знаєш, за двома зайцями, як женешся, р'що виходить? Ти хитрий, а погано буде, як сам себе обдуриш.

— Чудна!—і більш нічого не вимовив.

Пахло жіноче тіло, загарами вітряними пробі-; ралося.

— Так-то!—сумно зітхнула.

Гордій дивився на лати, на шматки неба. А в Марини очі горіли, як дві блискучі жаринки, ► тільки посміхалися з нього. Гордій дивувався.

— Чи вона мене чим обпоїла? Жінку вдома І покинув.

Місяць, зірки щупальцями захолоджують солому" грають живорадісні пісні і тікають із зорею в поле, а потім з поля витягують свої щупальці, як петрик.

В клуні свіже сіно, є й торішнє. Почувається, рівне дихання Маринине, підіймаються груди.

Задивився Гордій, накрив рядном, обпоївся лоско-чучим духом і заснув.

Однако підвищується стріха і моргають, перекликаються горобці.

Настали жнива. Важка спека.

Снопи порозкидалися, гріються. Гордій іде вперед-

Жито зомліває, падає... За ним Марина в'яже.

Постаті косарів розгулюються: з одного кінця на другий кидаються розмахи. Шершитьжито та деренчить перій.

Лан по-над шляхом.

Марина чорними очима вбирає спеку і вони переливаються блеском. Хустка збилася на потилицю,, а шия рівна, з маленьким бугриком, купається & повітрі.

Гордій непомітно, коли мантачить косу, подивиться" засміється...

До них під'їхав вершник і попрохав води.

Марина радісно крикнулаі—є, ось вона!—і піднесла йому кухоль—той напився.

— А ти дівчинко, так собі, я вже й влюбився.

— Невже?

Сніп випав, колоски розкидалися по стерні...

Гордій подивився з-під лоба.

— Не одставай!—гукнув він—ач, уже лащиться. Йому зробилося досадно. Важко деренчала коса, иноді залазила в земпю своїм гострим кінцем.

— Чорти й принесуть,—бурмотів Гордій.

А коли докосили й поклали в полукіпки, він одійшов осторонь, сердито збив косу й прив'язав її до кісся. Потім сам пішов на хутір.

Марина сміялася.

Полукіпки, ніби стояли в очіпках. А стерня однобарвна, золота розійшлася по лану. На других нивах шумів ще нескошений хліб.

Марина йшла позаді, чогось весело співала..

— Чого ти тікаєш од мене?.. Так я найду-ж не такого, як ти.

Полукіпки настовбурчились, а хутір завився перед очима в зелені кучері; перед ним залягли бурти, й тому видно було самі дахи.

Марина догнала Гордія.

—— Ну и дурень-же з тебе, тебе й подратувати не можна. То я так.

— Та так,—призирливо протяг він,—і з хазяйським так, і з усіма так, і зо мною так...

— А як-же?..

— Сатана... як сучка, до кожного лащиться..

— На те я дівчина.

— А як жінкою будеш?..

— Твоєю. Так твоєю я не буду...

— Побачимо...—і він хутко йшов уперед. По його твердому обличчі йшли маленькі струмочки поту.

— А хазяйського зажену на той світ... Він думає, що не зумію... То побачимо.

Марина уважно слухала і лице її ставало серйозне.

— Як-би не такий... Ти ось сам здох-би з голоду, як би не найняли... А двох жінок мати—не твоїй кешені...

— А ти хочеш за такого, щоб кешеня була. — Нічого я не хочу.

Гордій скрипнув зубами, схопив її за руку.

— Ти...

— Одвяжись... Дивись—що я тобі таке?

Осінь.

Плелося плямами, падало на душу осіннє павутиння.

І осінь, ніби очі душі, що одкриваються то пес-ливі, а то холодні. Осінь закутує небо павутинням, переплітає. Біля хутора вдень борються вітряки з вітром: дощаті, полатані крила млинків мотаються, як перед смертю. Чорні тіні пробігають по землі і крізь проріхи показують зелені плями; високо підлітають, і одміривши крок, падають униз. Млини, як опеньки порозкидалися... Коли вітру немає, то вони виставляють широкі руки і стоять, ніби зайці.

Гордій прохав Марину.

— Маринко, давай запишемося!

— Туди к чорту, одна, мабуть, здихає з голоду, так ти й мене так... Е, ні, не на.таку наскочив.

— Може тому віриш,—він показав рукою на хату,—так той злиднів таких не візьме.

— І не треба...

Літо минуло. З поля позвозили снопи і поскладали у великі, високі стіжки. Згущувалися повесняні мокрі трави, збивалися, як ковтун

Становилося жовто.