А Вася з Ніною піймали піонервожатого біля купального басейну. Той здивовано глянув на них, наморщив біляві брови.
— Чого вам? Мало догани?
— Та ні, Колю! Ми з іншою справою. Дуже важливою!
— Викладайте!
— Є ідея, — сказав Вася.
— Надзвичайна, — додала Ніна.
— У мене самого вагон надзвичайних ідей, — зітхнув Коля, жалібно закотивши очі під лоба.
— Такої тобі до смерті не придумати, — запевнив Вася.
— Ну, викладай твою ідею!
— Вона не моя…
— Все одно — я слухаю.
— Колю, — перебила нетерпляче Ніна, — треба організувати спілку…
— Спілку лицарів краси, — додав Вася, широко розплющивши великі чорні очі. — О!
— Яку спілку? — підняв руки Коля. — Якої краси?
— Спочатку в нас у таборі, — сказав Вася. — А потім — по всьому Союзу. Класно?
— Точніше! — гаркнув Коля. — Я, крім захоплених слів, нічого не збагну! Звідки це у вас? Хто навіяв такі химерні ідеї?
Вася, хвилюючись, розповів про зустріч з Іваном Стотисячним. Про дивну бесіду. Про сердечні слова дзвонаря.
Коля мовчки вислухав Васю, хмикнув, насмішкувато глянув на рожеве личко Ніни, почухмарив потилицю.
— Знаєте що? — рішуче сказав він. — Щоб я більше не чув таких утопій! Чоловік вам сказав добре слово, а ви одразу лізете на всесвітню арену! Ех ви, герої! Лицарства захотіли! Ви спочатку будьте добрими піонерами, а потім комсомольцями. Що сказано в піонерському вітанні? "Завжди готовий!" До чого? До праці, до боротьби, до навчання! Працювати як треба? На "відмінно", ударно, отже, — красиво! І вчитися так само треба, і боротися, коли доведеться, з ворогами!.. Отже, не дозволяю! Ніяких спілок. Ад’ю! Я пішов купатися. Викиньте з голови всякі ідеї, ще ви за вчорашнє не розквиталися…
Коля зник в купальні. Вася та Ніна лишилися ні в сих ні в тих.
— Бач, Васю, нічого не буде… — сумно мовила Ніна.
Вася закусив губу, вперто тріпнув чубом. В чорних очах загорівся вогник.
— Все ’дно буде така спілка. Не тепер, то в майбутньому. І не в значку справа. Можна носити значок лицаря, а тихенько робити гидоту. О! А треба, щоб людина була прекрасною і на людях, і на самоті.
— Знаю, Васю. То що ж подієш?
— А ми, знаєш, що зробимо?
— А що?
— Ми укладемо спілку з тобою.
Як зі мною?
— Спершу вдвох. Спілку лицарів краси…
— А Гриць?
— Він не захоче. Йому аби значок, та щоб у президії сидіти. Та щоб промови казати. А так він не захоче.
— А як ми вдвох… що зможемо?
— Навіть один зможе, Нінко, — впевнено заявив Вася. — Ти будеш захищати красу. Я. А там хтось побачить, потягнеться за нами. Людей же гарних багато. І піде так, від людини до людини. Без значка… Збагнула?
— Знаєш, — розгублено сказала Ніна, — це все ’дно, що навмання серед ночі людей шукати. Ми ще діти, люди скажуть, що збожеволіли.
— А згадай Івана Стотисячного! — вперто стояв на своєму Вася. — Він один, серед ночі, під грозою дзвонить. І вірить, що розбиває громи!
— Забобон! — зітхнула Ніна.
— Але ж той забобон врятував нас. Може, спілка краси комусь допоможе?
— Не знаю, Васю, — жалібно сказала Ніна, мнучи в руці косу. — Сміятися будуть.
— Хто?
— Та всі.
— То й хай сміються! Хіба ти соромишся діяти, як лицар краси?
— Виділятися серед інших? Скажуть — задавака!
— А не бояться ж виділятися серед інших хулігани? — нахмурився Вася. — І їх ще й бояться. А прихильники краси соромляться виділятися. Дивно! Та силувати не буду. Не хочеш — як хочеш!
— Я подумаю, — пообіцяла Ніна.
— Я сам тоді укладу таку спілку, — сказав Вася.
— З ким?
— А з собою…
— Пхе. Ніхто й не взнає.
— Нічого. Колись взнають. І буду робити так, як казав Іван Стотисячний. Чуєш, Нінко? Буду розбивати громи!
— Або грім тебе! — сказала дівчинка.
— Ну й хай! А я все-таки буду.
ЧАСТИНА ПЕРША
ПЕРШИЙ ГРІМ
Неправда, виростаючи в могутність, ніколи не стане правдою.
Рабіндранат ТАГОР
1
Вася розплющив очі.
У вікно лилося сіре проміння ранку, гули машини, деренчали трамваї. На тлі неба поволі хиталося віття каштанів.
Під вікном, на килимі, лежав, скрутившись бубликом, кіт, посмикував уві сні довгими вусами. На стіні нечутно похитувався блискучий бронзовий маятник старовинного годинника.
Місто. Їхня квартира. А Васі приснилося село. Над Дніпром. Там він жив змалку з батьком та матір’ю. Батько був у тому сел головою колгоспу, а мати вчителювала. І жили вони в біленькій чепурній хаті. В ній так затишно, гарно, приємно. Під вікнами високі ружі, барбарис, троянди, в садку — столітні груші-гливи. А далі — лози, осокорник, стариця дніпровська, а там луки, а за ними — сам Дніпро.
Як славно було в селі! Ні тобі гуркоту, ні смороду. Вискочив з хати, а тут тобі й ліс поряд. Зробив з соняшничини "машину", сів верхи, включив яку завгодно швидкість і — до лісу. Приємно мчати по килиму золотаво-коричневої голтини, радісно вдихати ніжний, неповторний запах живиці, весело кататися на віковому пухнатому килимі мохів. А потім, коли стане жарко, гайда до ріки. Шубовсть у воду. Плин ясний, прозорий, і, як розплющиш очі під водою, видно зграї пічкурів. Вони не бояться людини, наближаються цілою армією до ніг, витріщають дурнуваті оченята, пощипують за литки…
Восени — школа. Учнів стрічає вчителька Надія Микитівна. Стара-старесерька, на одній нозі. Замість другої ноги — милиця. Ногу вона втратила ще в громадянську війну. Надія Микитівна ніколи не розповідала про себе, але старі люди казали, що вона була медсестрою в червоному загоні. Перев’язувала поранених. Потім їй самій розривна куля попала в ногу. І вбило у тому ж бою командира загону. А він був її нареченим. І залишилась Надія Микитівна сама-самісінька, та ще й інвалідом. Закінчила учительський технікум, стала учити дітей. Як. вона любила школярів! І на вигляд сувора, і бурчить часто, а глибоко в очах ніжність і сум. І материнська ласка. Всі відчували це, тому й любили Надію Микитівну…
Чарівно було в селі…
Батько вивів колгосп на перше місце в районі. Так писали в газетах. Приїжджали якісь поважні люди, говорили промови. А в батька на піджаку з’явився орден. Затим його послали учитися в Київ. А як повернувся — зовсім забрали з села. У Міністерство сільського господарства. І мама з Васьком теж переїхали з привітної, тихої хатки в простору київську квартиру. В селі лишилася жити бабуся, материна мати, кіт Мавчик та кілька курей. Не захотіла бабуся їхати в місто. Сказала — де мій пуп заритий, там хай і мене поховають…