— Прошу. "Кушать подано!"
Він усміхнувся, кинув молоток, поклав сумочку з пробами біля рюкзака. І тут помітив випрані шкарпетки та сорочку. Люто кашлянувши, хрипким голосом сказав:
— Знаєш що? Я прошу тебе більше цього не робити! Я не маленький! І нічого лазити в чужі рюкзаки! Ясно!
Дівчина ображено засопіла, на її віях заблищали сльози. Вона терла їх кулачками, нібито захищаючись від їдучого диму. Стримуючи дріж у голосі, тихо мовила:
— Я хотіла як краще. По дружбі. А ти чмур невихований. Точно кажу! Більше не стану цього робити. Раз не хочеш — не буду! Сідай їсти, індик надутий!
11
Безліч ущелин, гір, потоків минули Вася з Зоєю. Двічі прилітав до них вертоліт, забирав зразки, привозив листи, продукти. Михайло повідомляв, що видужує, що нога зрослася, але ще не дозволяють ходити. Вітав Васю й Зою, бажав успіху, не лише геологічного. Хлопець вітання передав, а про побажання промовчав.
Минув місяць. Геологи наближались до Усть-Кокси, де Катунь зливалася з річкою Коксою і круто повертала праворуч. Там і кінчався запланований маршрут.
Стало холодно. В горах уже випадали сніги. На світанку мішки були всіяні ніжними кристалами інею. А вдень пригрівало сонце.
Одного разу пройшла гроза. Зоя й Вася знайшли затишок у скелі. Змучені, втомлені, вони поснули під шум сильного дощу. А Катунь клекотіла, повнилася водами, виступала з берегів. Геологи не відчували біди, аж доки люті хвилі не хлюпнули в їхню схованку. Рюкзаки, що стояли біля входу, попливли за водою. Зоя закричала, кинулася за ними. Вася перехопив її, стримав.
— Збожеволіла! — цокочучи зубами, сказав він. — Потягне хвиля, не вискочиш!
— Там же продукти, зразки, записи! — бідкалася Зоя.
— Тільки за останній тиждень, — сказав Вася. — А продукти — плювати! Жалко рації! Вертоліт лише через десять днів буде…
— Що ж діяти? — сумно запитала Зоя. — Скільки ще йти до Кокси?
— Днів три-чотири. Якби стежка — можна б швидше.
— Без їжі не пройдеш, — сказала Зоя.
— Зробимо пліт…
— А що — можна?
— Спробуємо, — сказав Вася. — Сокира осталась. Шпагат є. Ось у мішку. Чотири стовбури зв’яжу — і можна плисти. Як у Карпатах бокораші. Бачила?
— На фото.
— А я в житті бачив.
— А як переверне?
— Не переверне. Завернемо до берега, коли побачимо поріг. Та й нема порогів на цьому відрізку. Ну, я пішов. А ти, як хочеш, іди в кедрач, збирай горіхи…
Повінь трохи спала, але Катунь була каламутна, грізна. Низько над горами пливли сірі холодні хмари. Вася взяв сокиру, вийшов на берег, почав оглядати ялини. Кілька струнких дерев росло над спокійною затокою. Хлопець вирішив, що тут будувати пліт найкраще — не потягне за водою.
Він почав рубати, розраховуючи, щоб ялини впали у воду. Минав час. З нього вийшло сто потів, поки він звалив чотири стовбури. А ще треба було обчухрати віття. З берега цього не зробиш. Вася зняв черевики, штани, лишився в трусах. Спробував ногою воду. Холодно!
— Еге-гей! — закричала з лісу Зоя.
Вася озирнувся. Дівчина сиділа на кедрі, махала руками.
— Чого тобі? — крикнув Вася.
— Не лізь у воду. Застудишся-я-я!
— А як же інакше? Форель обгризе гілки, чи як?
Він, ахкаючи, ступив у воду, заходився обрубувати товсте віття. Дрібне можна й лишити, воно не заважатиме. Крижана вода допікала. Вася вискакував на берег, танцював, щоб зігрітись. Потім знову кидався рубати.
За дві години пліт був готовий. Вася критично оглянув свою роботу. Пліт вийшов незграбний, довгий, з хвостом — верхів’я ялин Вася не зміг відітнути. А може, й не треба. Пліт, схожий на рибу, краще триматиметься течії.
Хлопець ще вирубав дві довгі жердини, щоб штовхати пліт. Потім розвів вогнище — сірники він завжди тримав на грудях. Підсушив проти вогню свій та Зоїн мішки. Тим часом дівчина принесла з лісу дві пригорщі горіхів. Показала хлопцеві. Він скрушно похитав головою.
— Для білки на один зуб…
Я не винна, — жалібно сказала Зоя. — Нема більше.
— Не бідкайся. Зараз попливемо. За день доберемось до Кокси. Бач, як пре! Тільки слухайся мене!
— Буду слухатися, — покірно згодилася Зоя. — Командуйте, мій капітане!
— Мішки на плечі, — наказав Вася. — Щоб не замокли. Ось мотузка. Давай прив’яжу. А тепер — в путь… Не боїшся?
— Боюсь, — прошепотіла Зоя. — Але не дуже.
Вася зійшов на пліт, подав руку дівчині. Відштовхнувся від берега. Пліт заколихався, тихо поплив.
— Нічого, — задоволено скачав Вася. — Тримаються добре!
Він спрямував пліт по течії. Хвиля підхопила по: о, швидко метнула вперед. Пліт захитався на бурунах.
— Тримайся так, як лижники! — закричав Вася. — На зігнутих ногах!
— І довго? — Дівчина з тривогою поглядала на люту течію.
— Весь час!
— Васю, так у мене ж ноги одпадуть!
— Зате ціла будеш!
— Без ніг? Дякую тобі!
— Терпи!
— Терплю! Ой, ми на скелю налетимо!
— Не кричи! Я одіпхнуся! Так! От бач! Не треба паніки! А ти з того боку. Тільки слухайся мене!
— Єсть, капітане!
Вася дивився на подругу, і в серці його розквітала ніжність. Отака тендітна, невеличка дівчина, а тримається мужньо, як солдат…
Зоя піймала погляд Васі, жалібно всміхнулася.
— Чого дивишся? Я на мартишку схожа тепер. Одвернись!
— А я не на тебе дивлюсь! — пожартував Вася. — Я в душу заглядаю!
— Тим більше, — жахнулася Зоя. — Я дрижу, як заєць! Краще дивись вперед, а то стукнемось!
— Не стукнемось!
Пропливли мимо плота задумані ялини, суворі скелі, жовтіючі берези. Клекотіла Катунь, бризкала холодними хвилями на пліт, заливаючи їхні ноги. Дівчина тупцювала, цокотіла зубами, але мовчала.
— Може, пристанемо, — зрештою озвався Вася. — Ти, мабуть, замерзла.
— Та ні. Треба плисти далі. А то потемніє, тоді не можна буде…
На одному з поворотів підкралося лихо. Посеред ріки випнувся гострий, грізний поріг. По обидва його боки вода клекотіла, вирувала, спадала вниз потужною гривою. Дівчина судорожно скрикнула. Вася гарячково штовхав пліт ліворуч, до похилого берега. Не встиг! Течія люто закрутила пліт у вирі, вдарила переднім кінцем об скелястий берег і понесла на поріг. Вася схопив дівчину за руку, кинувся бігти. Стовбури розсілися, він шурхнув у воду, вдарився головою об сучок. На чолі показалася кров. Він побрів до берега, відчуваючи, що втрачає свідомість.