— Він зі мною розмовляв про посаду лікаря у Гепеві. І я йому про це нічого не сказала і вам не скажу, бо зараз мені тяжко щось певне вирішити. У мене зараз так багато горя, що я аж занедужала…
— Значить, ви не хочете…
— Не не хочу, а недужа я.
Висловлена думка своєю настроєвою формою так промовила, що, здавалося, коли б тиск був простіший і жорстокіший, то жінка вибухла б всією своєю ненавистю і всім пережитим за останні дні горем, яке вона почувала, неначе кару за те, що вона не іншої національності. І Парцюня дуже добре уловив відтінок змісту сказаних слів і сказав:
— Ви мені так говорите, неначе я не розумію вашого настрою, що стирчить супроти нас, чекістів, ніби наїжачений кіт супроти собаки… Це ж той самий настрій, який був і в мене спочатку до Гепеви, і в студентів, і в лікарів, і в професорів, і в академіків, і в письменників, і в педагогів, і в селян, і навіть у робітників…
І вони спочатку крутили, мнялися і вигиналися, а потім стали чекістами ще кращими, як ми. Та й справді, що ви за одна така, що могли б уникнути бути нам допомагачем?.. Не скажете, а я скажу… Ви тому так себе непохитно тримаєте, що маєте ось цю хатинку і якийсь червінець платні з кількома кілограмами чорного хліба та місячну картку. А як ми у вас все це візьмемо, а вас потримаємо з півроку у себе у Чеці, у мняльні, то ви й побачите, що ви варті тільки нашого ласкавого слова… І як не почуєте його, то ви зомлієте від власних переживань, думаючи та догадуючись: "А чого це він на мене глянув так, і чого не говорив так, як учора"… От що, товаришко… Ви не уникнете нашої опіки, якщо схочете бути на цім шматку землі, який відгороджений дротом від отого буржуазного світа, якого ви не знаєте… Чесні люди і дужі розумом зразу упізнають, що на їх насуває від нашої революції… А коли ви отако огинаєтесь, то скажіть, будь ласка, що мене змусить гадати, що ви чесна і розумна?..
Олена Антонівна мовчала. І Парцюня не говорив, почуваючи себе цілком забезпеченим. Він добре розумів, що став на правдиву лінію вимог Сіамського. Він уже бачив, що супроти його, Парцюні, немає нічого поважного. А якщо і є, то воно ще в голові помічника начальника Гепеви і тільки що почало робити перші кроки супроти його, які він уже побачив і може сміливо і безпечно їх обминути. І Брусова справа буде ще раз випробувана з його жінкою. Інша тактика може дати несподівані можливості. Він був із себе цілком задоволений. І тепер, замовчавши, ждав, що скаже ця жінка, яка стала засобом на нього, яку він, Парцюня, може підпорядкувати так, щоб вона стала порожньою картою, а не козирною у руках його супротивника. І це він рішив зробити зараз у цій кімнаті. І справді, після невеличкої мовчанки Щоголова обізвалася стишено і з гідністю:
— Нащо ви ображаєте?.. Ви ж чоловік і дужчий за мене, і знаєте, що я сама тепер у житті… Ви мусите мені повірити і в те, що я й хвора… А якщо ви не дочули, то я ще раз зазначаю, що я недужа, і ви не смієте брати деяких моїх висловів у повнім обсязі їх семантичного змісту… Завжди мені не подобалися в житті і не подобаються ті люди, що, почувши силу над слабшими, коверзують ними. Я у вашій власті… Але не душею і не думкою. От і все…
І знов замовкла і, витягши хусточку з рукава і притуливши її до носа і до вуст, закашляла. А Парцюня, знявши ногу з ноги і трошки нахилившись до столу, тобто до жінки, голосом обурення і якоїсь притаєності, яка ніби повинна розумного супротивника конче зробити якщо не спільником, то принаймні на перший раз нейтральним, обізвався:
— Ваша мова про образи нічим не краща від всіх балачок, що ведуть арештовані люди на перших початках зустрічі з нами… Я не буду прохати у вас вибачення, бо не маю різниці між чемністю і брутальністю. А тільки маю різницю між реальним становищем речей і між уявними речами… Цебто, по–вашому, між правдою і кривдою. І на вашу "недугу" я дивлюся як на переляк… Як на брак відваги глянути дійсності у вічі і як на малу загрозу з вашого боку, яку легко можна якось обминути… Ні, не обминете і не втечете нікуди, бо ви нам потрібні. Ви здібний молодий лікар та ще й гарні самі… І ми все знаємо… Знаємо і наміри таких недужих, як ви… Думаєте, я не думав над тим, що ви кудись діли Гапусю? Думав і діяв. І тепер знаю, де вона живе і де працює. І якщо ми її не арештували, то тільки через те, що вона нам зараз не потрібна. Нехай живе… А ось ви нам потрібні, і ми вас на першім кроці до втечі вхопимо і поставимо перед собою, щоб ви "добровільно" стали нашим товаришем… Ну, що, як воно вам здається ваша недуга?.. Га?..
І тепер мовчки став дивитися уважно і напружено. І помітив, що вона перевела свої очі на чоловіків бриль. Парцюня добре знав, що бриль для неї є горе і моральна сила. І через те почав розкривати їй її безнадійне становище… Почав роззброювати її психічно до тих меж, до яких було зараз тут досяжно:
— Я вже тим людям, які чим–небудь страждають, не можу співчувати. І це є добре, ніяк не зле. Мене навчило життя боротьби за себе на цій землі… — І він тупнув правою ногою… — І те, що ви дивитеся скорботно на бриль свого чоловіка, мене не зворушує… Бо брилі живих людей і потрібних життю людей завжди з ними і на їх головах. А ось цей бриль лежить тут і жде голови, а голови немає. Один день немає, два дні немає. І може, ця голова трапиться для цього бриля через два дні або через два роки. Але в нашій чекістській практиці, коли одежі не приймають для ув'язненого, то його немає у данім місці, він у другім. Або взагалі його немає серед живих. Якір летить з корабля на дно морське разом з ланцюгом. І як назад витягають ланцюг, а якоря немає, то його й не лізуть шукати, а чіпляють до ланцюга новий. Так і з вашим брилем і з вашим чоловіком. Чека — це безодня. У неї падають на те, щоб не вертатися. І ваш чоловік, якщо повернеться, то він буде вже чекіст. Інакшим його не випустять на волю. Значить, він уже умер таким, як він був колись вашим чоловіком. І ви так само можете врятуватися від нас, заподіявши собі смерть. Цебто справді себе вбить або стати чекістом. І перший випадок, і другий означає смерть тієї людини, що жила давньою мораллю… Або… Вийдіть заміж за чекіста і ви не будете чекісткою, а тільки ваш чоловік. Ви матимете два обов'язки: спати з чоловіком і уміти співчувати чекістським героїчеським подвигам. І все. Хочете, то чоловіком таким я вам стану. Я зможу захистити вас від чекістських справ успішніше, ніж хтось інший. І відведу від себе і від своєї дружини всі підгляди і підозри, бо я між чекістами найталановитіший. Так–от, я зголошуюся. Думайте, а я взавтра зайду до вас по відповідь… Мовчите? Коли так, то ви з іншим заговорите. Але тоді я пропав, бо деякі думки я сказав дуже вільно. Це про урятування вас від чекістських справ. Я ризикую, але іду відверто до мети так, як це робить кожний чекіст. Удався хід — добре. Не удався — лети в безодню. І ви не гадайте, що ті з нас, які ідуть на розстріл, стали контрреволюціонерами. Ні, ні, ні. То вони зробили неудачний чекістський хід і спотикнулися, і ринули сторч смерті в пащеку. — Тут він передихнув і закінчив: