І, граючи національний український гімн, з розпущеними жовто–блакитними прапорами, перев'язаними червоними биндами, ішли наші полки у бій… У бойню… А москалі сиділи у шанцях і сміялися услід нашим… Україну збудили, щоб утопити її у власній крові… Тільки на це й хватило розуму у тодішніх наших "вождів" та ідіотів, що говорили українською мовою… Їм наш народ повірив через те, що вони перші писали українським словом, і думалося, що у їх і розум перший… А вони перед революцією начиталися російських книжок для того, щоб вичитане прибрати у нашу мову і вбити нас нею… І гори трупів навергали, перемішані з порваними та закривавленими жовто–блакитними полотнищами та з поламаними держаками від прапорів. І сотні тисяч калік наробили із того чудового народного війська, що було. Москалі тоді навмисно кинули його у криваву костоломню, щоб знищити Україну, яка прокинулася жити. І розкололи тоді нашу Батьківщину на більшовиків і на небільшовиків. І наші "вожді" їм у цім ділі помогли!.. У найстрашніший час для Москви з'явився Керенський і врятував її… І в дванадцяту годину глупої ночі з'явився був І. Гаврилюк, і його Центральна Рада своїми комітетчиками знищила… І народ відвернувся від своїх комітетчиків. І тоді він промовив, що в генеральному секретаріаті сидять генерали, яким нема діла до рядових… І вже після такого жаху Центральній Раді помагали і сірожупанники, і синьожупанники, і німці, і Західна Україна, але наш народ був зневажений і замордований Центральною Радою та Керенським, уже не слухав, що балакали комітетчики про Україну. Каліки і не каліки лузали насіння і говорили:
— Ми вже запетльовані… Уже нам зробили гребельку через річку та в петельку!..
Значить, якби Центральна Рада та генеральний комітет не віддали були озброєної України для наступу Керенському, то військо наше було б ціле, і тут би й не смерділо ні німцями, ні більшовиками… І оцього нещастя ми не мали б, яке і ви переживаєте, і зараз уся Україна… Значить, Москва нехай дякує Корейському, першому катові поруч з Петром Великим, а ми, умираючи чи хоронячи своїх рідних, чи шукаючи їх по Чеках та по тюрмах, згадуймо І. Гаврилюка, що на другім військовім Всеукраїнськім з'їзді у 1917 році скінчив нашу історію так:
"Коли генеральний комітет дасть наказ наступати, тоді кінець всьому… І упадуть наші жовто–блакитні прапори, і загине сила наших братів!"…
І голосом таким, яким здаються діти на всю ласку і силу старших, спиталася бідна жінка:
— То що ж нам робити, коли нас так осиротили?..
— Що?.. Жити, але так, як живуть розумні, а не як ідіоти. Центральна ж Рада була розумна, а щоб жити самій, то що вона зробила з нацією? Що?.. Значить, коли більшовики з вас почнуть вимагати допомоги нищити ті перешкоди, що стоять на їх шляху, то нищіть і живіть… І зараз москалі у нас на Україні розпочали арешти, от ви і допомагайте їм!..
І Олена Антонівна раптово встала із свого місця і стримано, і рішуче попрохала:
— Не робіть, будь ласка, сьогодні за мене… Я обійдусь якось і сама.
— Одну хвилинку уваги… Прохаю вас… Адже зараз такий час, що, може, мене або вас не стане до вечора на цім світі, то вже нехай ми хоч перед собою побудемо правдивими… Я з'ясую…
І постояла пригноблена жінка, дивлячися убік, через диван до стіни, і ждала, ніби виконуючи обов'язок. І він, це помітивши, подякував їй. І його слова, повні гіркоти та темно–несамовитого безвихіддя, почали розмотувати скалічену думку:
— Скажіть мені, які діла наших земляків і наших батьків можуть наш дух підтримати під цей апокаліптичний час?.. Із ким ми зважимося про це говорити?.. Ви дивіться, комуна засіла директивами і кривавими жахами у наших істотах і там поламала на шматочки все, що ми мали для своєї душі, а шматочки придавила так, що вони там і не калатнуться… І вселила в нашу волю певність тільки того, що ми до Страшного суда будемо у московській неволі… Навіть діячів Центральної Ради більшовики зробили ще порожнішими, ніж мішки пшеничної полови, бо зерно вимолотив ще Керенський. І вони, почуваючи свою полов'яну порожнечу, почали кидати закордони та вертатися назад… Ну, скажіть, чого вернувся голова Центральної Ради із своїм товариством?.. Чого?.. Нехай би підла кров лишалася за гряницею, то хоч для такої мерзоти, як оце я, був би відблиском чогось українського… чогось похожого на людську давнину!.. А то вернулися оголені душі тільки тому, що розумні, що, знищивши силу свого народу, хотять розголосом про це жити і не вмирати!.. Вони ж тепер стали такими, як оце я, хоч я ще не складав з чекістами ніякої умови, а вони складали на все, чого Чека від їх забажала, бо інакше їх би сюди не впустили!.. А за кордоном вони були більші від мене… Бо туман з пролитої крові козаків наших, їх затуливши, підвівся був до хмар, а ми, віддалеки дивлячись, гадали, що то наші діячі такі грандіозні!.. І нам нічого іншого тепер не лишилося, як тільки те робити, що роблять наші "герої"… Скотина може обійтися й без правди, а людині вона дуже потрібна…
І він замовк, блідий і знебулий. Щелепи в нього були стиснуті, і тепер тільки судома пробігала по напружених м'язах на скивицях. І він уже стояв збоку, ніби даючи дорогу. І вона ще з мить стояла у такій вистаті, яку мала й під час того, як Чудієв говорив. Вона дивилася на стіну поверх дивана. У неї під лівою пахвою і ліктем трималася течка, із якої на обох ріжках витикалися білі кінчики халата, і в тій же руці був її чоловіка бриль, який затуляв її живіт. І це надавало їй милого і сумного школярського вигляду. І Чудієв рішив, що вона відвернулася від його ліжка. І глянув туди й сам. А там ковдра і простирадло, зібгані разом у одну качалку від подушки навскоси аж до цього бокового крайка ліжка, безневинно ряботіли смугами сонця, що якраз просвітлювало штору, трохи відкочену від верхньої лутки вниз. Вона аж горіла соняшними пасмами і, відбиваючи свої гарячі смуги на ліжку, нагадувала пасма кіс під беретом на правім виску у Щоголової… Чудієв відчув у душі свіжість ранку і радість від присутності у себе в кімнаті оцієї милої жінки. І з вдячністю нагнувся, і взяв праву руку колеги і, поцілувавши, промовив: