І Гапуся після останніх слів відчула з усього оточення щось таке, як і смерть, для якої і сльози, і крига, і камінь, і людське життя мають однакову ціну. І з новою силою душевної муки і розпачливої знемоги заговорила до того гада, що живе людським нещастям серед загального знесилля народу:
— Боже мій, Боже мій!.. І що я вам заподіяла, що ви таке на мене говорите?.. Та щоб тому руки покорчило, хто брав ті гроші!.. І щоб йому під чолом баньки побахкали, хто бачив то ті гидкі, як найслизькіша гадина, його гроші!.. Та я ж ще за свого життя жодної людської душі не обілила й на копійку!.. А ви…
Вона була бліда і вся нервово тремтіла, але Парцюня був вірний своїм наставлениям і домагався свого:
— Вам немає чого гарячитися. Вам тільки треба сказати, що ви вкрали у товариша Маздигона гроші, та й усе. Совєцька власть не вірить ніяким клятьбам, а тільки ясній справі… Вам треба сказати те, що уже мені добре відомо. За які гроші ви приїхали?.. Я хочу одного, щоб ви перед Совєцькою владою були чисті, незаплямовані. А це може тільки тоді бути, коли ви самі признаєтеся про все, чого від вас ось у цій кімнаті вимагають…
У дівчини приспішено билося серце. Видно було, що вона зближалася до нервового знесилля або, мабуть, і до памороків. Вона уже тихо говорила, і її слова вимовою скидалися на шепотіння:
— Мені старий Брус дав гроші. Він сказав, що вони прив'язані у червону стрічку на чолі у коняки, Вигри. І я туди пішла, і вони там справді й були.
Парцюня від уваги аж витягся на своїм стільці через стіл, узявшись за його обома руками, і очі його сповнилися пристрасті і несамовитості хижака, який лапами відчув теплу здобич. І притис недосвідчену душу:
— А у вас свідки є на це?..
Гапуся, трохи помовчавши і повівши знесилено по підлозі очима, ніби щось там бажаючи наглядіти, яке б їй могло помогти, і не знайшовши, сама почала без нічиєї допомоги:
— У мене немає свідків… А якби ви хотіли переконатися, що я не брешу, то могли б поїхати до нас у село і подивитися Вигрі на чоло. У неї, мабуть, є досі та червона стрічка. Бо я вирізала її не всю ножничками, а тільки з грішми вузлик. І чолки нігде не підрізувала… Там немає кому виплітати, щоб не було стрічки.
Парцюня, відкинувшись на спинку стільця і мовчки, видно, щось почав міркувати, не спускаючи із дівчини свойого блискучого погляду. Гапуся важко дихала. І нарешті він запитався:
— А де ж ви взяли ножиць, щоб відрізати стрічку на голові коняки?
— Зайшла до тітки. Вони саме працювали на городі. І я ввійшла у хату і зняла із цвяха ножички коло вікна. Там висить і мірка, щоб мірити крам або якесь шмаття перед пошиттям одежини.
— Так то так, але ви мені казали, що додому не заходили і до тітки не заходили, а тепер кажете, що заходили… Отже знайте. Ви украли гроші у Маздигона, але мені жаль вашої недосвідченості, і я вас все–таки відпускаю додому, щоб надумалися і очистили свою совість та й призналися, що ви украли у Маздигона гроші. Я не буду вас викликати, а ви самі прийдете і признаєтесь мені. І я вас судити не буду. А як не признаєтеся, то ви попадете під суд і за те, що ви, згадавши коняку Вигру, утягаєте у справу і наймолодшого Брусового сина, Мадеса… Ідіть і не забувайте про тюрму… та й не говоріть нікому про це, що ми тут із вами говорили, бо вже із допру повік не вилізете… Ідіть, я буду ждати вас цілий тиждень, щоб ви самі прийшли, а ні, то я вас викличу. І вже тоді розмова з вами буде дуже, дуже погана…
І Гапуся встала і похитнулася. І трошки постоявши, поволі вийшла із кімнати. А Парцюня, вирядивши її поглядом переможця, припав грудьми до столу і почав записувати на папері швидко і нервово. І враз почувся стукіт у двері, та такий міцний, що Парцюня аж здригнувся, навіть не міг зразу сказати щось про дозвіл чи про не дозвіл, як відчинилися двері, і вихилився через поріг гепеушник у військовім одязі та й спитався:
— Чи оту громадянку, що вийшла від вас, можна пропустити?
— А хіба у неї немає перепустки?
— Ні, немає.
— Випустіть…
І двері зачинилися. Та Парцюня уже не писав. Він, провівши обома руками по тімениці, неначе пригладжуючи волосся, узявся за край стола і задивився на ґудзик Сталінової тужурки на патреті. Але вся чекістова вистать говорила, що той ґудзик ні до чого, що не там цікавість тієї людини, що зветься Парцюня.
Рік тому, коли Овсій Брус утік із лікарні, Парцюня зазнав багато турбот, не через те, що там щось із людиною сталося, бо і в катів таке буває. А через те, що він випустив, як він гадав, певну нитку до того, щоб найти золоті гроші. І це його мучило аж до самого того часу, коли вся таємна екзекуція над українськими видатними людьми у самім народі була закінчена. А вже коли він рушив до Москви із справозданням про свій район, то він рішив, що справа із Брусовим золотом пропаща. Але справа із справозданням у його в Москві вийшла так, як говориться у нашій приповідці: "Не так склалося, як ждалося". Його Єжов через тиждень просто витурив на Україну із тією метою, про яку ми вже знаємо. І їхав він із Москви тоді дві доби, і не спав за цей час ні хвилинки, і лаявся, що так поволі повзе, бісової душі, поїзд. Його тіпало майже як у пропасниці: найшвидше приїхати і конче знайти золото, що зібрав за все своє життя старий дурень… Та як? І він надумався заїхати просто до Маздигона і вже аж відти їхати до своїх обов'язків…
І в Маздигона він узнав, що Гапуся сповіщала фершала про Бруса, який умирав у полі, і що і її нігде не знайшли: ні в родичів, ні навіть десь мертвої. І Парцюня тоді ж упевнився, що вона у Києві у молодого Бруса по слову того, що умирав, і за його гроші. І Парцюня там же, у Маздигона, утворив собі план поведінки, як до Гапусі присікатися. Він її не знав у вічі, щоб хоч приблизно можна було догадуватися про таємні можливості її натури. Але певний був, що вона може спробувати і відпекатися від себе: і я не я, і хата не моя. І таке на самім початку могло б ускладнити всю операцію і нашорошити молодого Бруса, і через то можуть ляснути всі його мрії і запобігання. І він змусив фершала за допомогою Паркома написати ось такого листа, якого Гапуся читала і з яким ми уже знайомі, і який дівчину поставив перед чекістом на всю її життєву постать.