Ротонда душогубців

Страница 23 из 90

Тодось Осьмачка

Та й поклонився Шелестіян благально. А Парцюня тоді і озвався:

— Виходить, що товариш Маздигін без вашої волі узяв вашу дочку до школи господарювати? Так, здається? Він питав вас чи ні, як брав її до себе?..

— Та що, як питався?.. То хіба так можна робити з людськими дітьми?..

— Значить, ви знали, куди давали. Ви знали, що він з вашою дочкою може і пожартувати? Бо так же не можна, щоб кіт жив із собакою і щоб собака ні разу не вхопив кота за шерсть.

— Пане комисаре, ви мене дурняєте, неначе маленького. А ви ж, здається, із наших людей і через те, мабуть, знаєте добре, що дівчата і хлопці наші гуляють і жартують по два і три роки, але хлопець не дозволяє собі дівчину кривдити, аж доки вона з ним не побереться… А тут що вийшло? І ще двох тижнів нема, а воно он що. Ви прийдіть подивіться. Вона ще й геть дитина, а він швидко буде кольором чуба такий, як я, змалився. Поліз до дитини… Ні, як собі хочете, а так не можна. Будьте людиною… Вже усе село ремствує на товариша Паркома…

— Ну, годі…

Перебив йому мову товариш Парцюня:

— Я з вами буду взавтра ще говорити про це. Я вас викличу, а зараз ідіть додому. Зараз я не можу нічого зробити: я тільки що з дороги… Ну, до побачення.

І подав руку Шелестіянові. Шелестіян з несподіванки хитнув головою так, що аж бриль насунувся на очі, і хоч простяг руку, але, не зловивши Парцюниної, зніяковіло поправив тільки бриль на голові і вийшов, схвильовано мимрячи:

— Попускати не можна… бо непорядок більше шкоди робить, ніж невчасні дощі на обробленій землі… Прощавайте до завтрашньої стрєчі.

І пішов.

А Парцюня повернувся до Маздигона з таким приязним усміхом, неначе нічого й не трапилося, повідомив:

— Хоч ви мене, може, і запрохаєте побути у вас у школі, але з міркувань чисто громадських я візьму собі помешкання у когось із незаможників у селі. Викличіть мені комсомольця помогти перебратись… Крім цього, я вас повідомляю, що оцей товариш Шелестіян буде мені першим інформатором про ваше село і що, як цікавитеся, приходьте на цей "сеанс".

І Маздигін, що увесь час стояв ні в сих ні в тих, згубивши, видно, охоту і виправдовуватися, тепер з полегшенням свиснув. Неля скочила з ліжка, і обоє зникли з хати. А Парцюня все стояв. І тільки аж тоді, коли хазяїн із собакою швидко йшов поза шкільною садибою, він підійшов до стола і розсунув рукою на нім Маздигонові папери і почав роздивлятися.

Розділ шостий

"Сеанс"

Товариша Парцюню примістили в селянина Дем'яна Кліща. Його хата стояла задньою стіною до нового кладовища, а правим причілком до старого. Старе кладовище тоді було обгороджене трухлявим сторчовим тином і всередині так заросле травою, вишеньками, бузиною та кущами самосійної акації, що навіть гробків не можна було впізнати. Тільки де–не–де із трави сіріло надгробне каміння якимись своїми крайками.

Нове ж кладовище відділене було від села ровом, який колись оббігав у цім місці замість кладовища панську землю. Рів був ще панщаний. На новім кладовищі бовваніло, може, ще тільки з п'ятнадцять гробиків, і від їх на відстані метрів з п'ятдесят маячив височезний дубовий хрест. Ним село заклало кладовище зараз тоді, коли відрізали для його землю.

Висока акація велично зеленіла над високим почорнілим від негоди сторчовим тином, обкинутим навколо давнього кладовища, і сходилася з ровом нового кладовища в одну лінію, яка ішла поза хатою Кліща. Ворота на нове кладовище були напроти церкви.

Між двором школи і подвір'ям Кліщевої хати зеленів споришем вигін з будяками. А поміж цими двома людськими осідками серединою вигону сірів шлях просто до церкви, що була на одній відстані і від школи, і від хати Кліща. У його двір був охайний і з криницею коло перелазу.

Коли товариш Парцюня перейшов у приміщення до Кліща, у порожню черезсінешню хату, то вже сонце сіло на спочинок і село обгорнулося першою хвилею нічної темряви. Тілько ще захід із–за церкви показував прозолоть, проведену тоненькою смужечкою над самим обрієм.

У Парцюні вікна були затулені ряднами, але кутки вікон блищали світлом. Парцюня ходив сюди й туди поруч ослона. Він був у одній сорочці. У його з підтяжок через плечі висіли штани, а на ногах малися шкарпетки, бо черевики стояли коло полу. Вигляд він мав жидка, який у самих панчохах прогулюється у вагоні коло свойого місця. На полу уже виднілася готова постіль. Вона складалася із матки, застеленої рядном, з подушки, і з складеного другого рядна на подушці, призначеного укриватися. Все було хазяйське. Над полом жердки не було, хоч у селян вона завжди висить з одежею над ним. Зате на надпільній стіні був почеплений на цвясі Парцюнин чорний піджачок, але чогось так, що видно було і з правої кишені, і з лівої по ліворверу ручками вгору. А на столі світила лампа із зеленим абажуром, принесена із школи комсомольцем. Двері в хаті було накинуто на гачок.

І враз рипнули сінешні двері, і Парцюня, як це почув, так і став. Він саме опинився посеред хати і тепер віддався ввесь слухові, маючи очі зосереджено непорушні. І, бувши повернутий головою і всім корпусом тіла до стола, здавалося, слухав спиною те, що робиться в сінях. Аж ось і хатні двері шарпнулися і почувся Шелестіянів голос:

— Чи ви дома, товаришу комисаре?

— Почекайте хвилинку…

Замість відповіді проказав Парцюня і зараз же пішов до полу, взяв ліворвер один з кишені і поклав під свою подушку, а потім зняв із стіни піджак і надів. І, застібнувшись, озув черевики і пришнурував їх до ніг. І аж тепер підійшов до дверей і відімкнувся, і став ждати. Ліворвер ледве помітно віддимав кишеню. І, коли вже відчув себе споготовленим, то й гукнув:

— Заходьте…

І ввійшов Шелестіян, і привітався та й спитав:

— Добривечір… Ну, що, як вам на новій квартирі?

— Отак, як бачите…

І Парцюня засміявся самими очима і признався:

— Та я тут довго не буду. Днів два, та й поїду у друге село. Так що мені не дуже болить, яка квартира… От і добре, що ви прийшли… Чи ви вже повечеряли?

Спитав байдуже. І незважаючи на відповідь селянина — чи буде вона, чи ні, пішов швидко до стола і витяг із–за його самогону у чорній пляшці, на якій було повішено невеличке горнятко. І поставив на стіл. Шелестіян від такої несподіванки застиг на місці і мовчки дивився на пляшку. Парцюня ж сам сів за стіл, зняв горнятко і налив. І аж тепер закликав: