Хіба не виникла культура з одного-єдиного бажання: захиститися від людини ззовні і від самого себе — людини зсередини? А коли це бодай наполовину так, то чим або ким є те, що/кого існує потреба захистити; звідки в цього невідомого такий могутній інстинкт до самозбереження і самобутності, що він витворює цілу аналогію всесвіту? Чому переважно всі люди прагнуть його зберегти — бодай у собі, — і чому вони ж прагнуть його — саме його — знищити, принаймні у своїх ворогах? Це щось таке ж невловне й неозначуване, як "душа" або "Бог"; я бачу тільки наслідки, які виникають із бажання захистити або знищити його, проте не бачу його самого.
Людина тужить за втраченим раєм інстинкту, за остаточною безальтернативною зумовленістю. Або, за контрастом: за найвищою свободою, відсутністю будь-якої зумовленості; це так звана людина-в-смерті. Вона не має ні того, ні іншого сповна: ані цілковитої зумовленості інстинктами, ні повної свободи, пере-буваючи своє напівжиття в прикордонній нейтральній смузі поміж жовтим і блакитним кольорами райдуги, зі спорадичними вилазками то в тваринне, то в боже.
Часом хочеться бути не-собою, — але рідко й погано розумієш, що то є вищий поклик до того, щоб існувати собою в часі; перлина, мушля, душа вирощується за одне життя. Тому можна сказати, що все життя, в муках і нетерплячості ми наосліп вирощуємо єдине: власну смерть. І тільки тоді "душа" буде готовою, досконалою, достиглою. Але чи є неминучою умовою росту оте "наосліп"? Мені йдеться навіть не про ритуал у загальноприйнятих сьогодні значеннях цього слова, переважно негативних, а про неперервне слідування єства самості. Слідування, тому що єство і самість безперечно існують рухомими. Сам по собі ритуал неспроможний, звичайно, створити таке єство; але він може стати дієвим посередником у вирощуванні цього єства не навпомацки.
Чи, може, цілісність перебуває поза рефлексією власного "я", може, "я" — то флексія і плід, лише плід, навіть плід, але не сукупність періодів росту? Усього на світі порівну, і питань не більше, ніж відповідей, просто деякі питання є водночас відповідями, а в багатьох відповідях криються інші питання; це зроблено для того, щоб розмова тривала вічно.
Розмова
Я. Треба вирватися з мережі слів, але яким чином? Як зажити реального буття — і зажити, за-бути ним, уже не забуваючи? Прокинутися і встати треба негайно, але як, коли кошмар навколишньої дійсної недійсності не випускає і часом здається приємнішим за поклик, що вириває зі сну? Та й поклику не чути…
Ти. Чому не чути?
Я. Тому, що поклик — це ми самі, а жодний поклик не може почути себе, так само, як жодне око не може себе побачити без посередників.
Ти. Заздрю птахам, які самі є своїм покликанням і водночас сповненням його.
Я. Ти заздриш птахам тому, що поклик не повинен бути збагненним для самого себе. Для самого себе він має бути сповненим, тобто почутим. Тільки почутий і н ш и м поклик є сповненим. Нема безглуздішого імператива за "пізнай себе". Слід уникати стеження за собою ексцентричного "я", його коментарів та оцінок. Пасти духа — грішно.
Ти. Можливо, спроби побудувати життя є так само грішними, — за твоєю термінологією; бо воно не будується, воно принципово не надається до побудови, не є матер'ялом. Історія не надається до свідомої, раціональної побудови. Замість вивершеного мурашника — руїни Вавилонської вежі. І в той же час усе це з невідомої причини не гине остаточно, видозмінюється й пере-буває далі, попри відсутність віри і "переконань", ба більше — попри їхню присутність, — як і сам я далі пере-буваю, підтримую та оберігаю це перебування, хоча воно мучить мене й не задовольняє більше за політичний устрій, соціальну "несправедливість", безпросвітну тупість навколишніх, попри біди і хвороби…
Я. Здогадуюся, що ти хочеш сказати далі: сама твоя поява в цьому світі і в його часі є випадковістю, а не закономірністю, і весь розвиток твого духовного існування, на відміну від біологічного існування, так само є довільним і спорадичним.
Ти. Атож. І тому це викликає в мене глибоке незадоволення й непереборну потребу того, що я умовно називаю "ритуалом" або ж відкритою системою, яка зосередила б розпорошені наразі й непродуктивні вияви мого інтелекту в одному кшталті, в одній інтенції, байдуже — потужній, чи й зовсім позбавленій інтенсивності, — але спроможній діяти, оновлюватися і збагачуватися в кожній екзистенційній ситуації. Я хочу бути для себе Вільгельмом фон Гумбольдтом — і його ж таки університетом. Але існує й небезпідставний сумнів, що подібний "ритуал", обрана або, радше, витворена (чи п р и г а д а н а) структура свідомості виявляться штучними й нежиттєздатними моделями, які, реґулюючи і впорядковуючи — будуючи, — стануть водночас межами, перешкодами і втратами в пізнанні…
Я. ?
Ти. …у просуванні по несистематизованому світі. Барвистій хаотичності буття забракне глибини і відтінків, пахощів і звуків, без яких це вже/ще/знову не дійсність, а чергова ілюзія абстрагованої схематизації. Як бачиш, тема б а ч е н н я мені також не чужа. Живий, ясний, творчий стан духу (якщо духові властиві стани) можливий і без усвідомленого…
Я. А не-усвідомленого?
Ти. …світогляду, пане Швейцер, а часто, може, і з помилковими уявленнями, приблизними іменами замість понять, пане Геґель, з амбівалентними символами, витвореними чинністю подовжуваних міфів, текстурою палімпсестів традиції, передсудів, вірувань… Можеш назвати наш діалог "Засадами евристики". Йдеться про буття як стан або настрій духу (якщо духові властиві і т.д.), де писання й читання книжок, музичні вправи або приготування їжі, смакування чаєм, прогулянки в лісі, купання в ріці та рубання дров на зиму — рівноправні духовні акти, що входять до констеляцій на засаді комплементарності, а не Сфінксового "або — або".
Я. Розумію. Ці слова — "дух", "світогляд", "покликання" тощо — як монети зі стертими написами; ми більш або менш добре розуміємо, щó вони означали, але потребуємо не розуміння означень, не колекції топосів та архетипів, а переживання означуваного.
Ти. Ніцше, і Швейцер, і вся "філософія життя" були по-своєму хитрими, кожен на свій штиб вдаючися до Veneratio vitae; адже те, що життя саме по собі могутніше за розум, дозволяє визнати його "наймогутнішим володарем". Бо ж із "духом", "викшталтуваністю" чи без них, зі "світоглядом" чи без, із розумом чи ще/вже без нього — як той-таки старий Ніцше або Гельдерлін, — людина живе далі, в муках, терпінні й нетерплячості, як завгодно, — і помирає тільки через життя. І я теж — досі! — можу жити без усвідомленого "світогляду", позаяк я й досі живий. Але й живучи як запитання, хіба не жив я власним, лише питанню належним життям, за яке не розплачуються й не виправдовуються, тому що нема за що? На прокляте питання, яке ось уже стільки часу мучить мене: "Куди мені подітися?" існує одна відповідь: "Нíкуди". Нíкуди подітися, бо це не тимчасовий збіг обставин, а неперехідний стан течії, бо зі мною сталося не те або це, не акцидентальний сплеск — зі мною сталося життя. В такому разі, сказав я собі, треба встати й вийти в нíкуди. Годі безтямних поглядів у порожнє небо, марного очікування відповіді, звістки, або питання. Треба відповісти самому — і це буде в і д п о в і д а л ь н і с т ю.