Ловіса мовчки слухала його й дивилася, що він робить. У ній також кипіла лють. Вона підійшла до Матіса з яйцями, які щойно принесла з курника, й сказала:
— На ось ще й їх. Але май на увазі, що прибиратимеш після себе сам!
Матіс узяв яйця разом із торбиною і, люто заревівши, торохнув ними об стіну так, що жовтки порозтікалися.
А тоді заплакав:
— Досі я казав, що ми в безпеці, як лис у норі чи орел на вершині скелі. Так воно й було. А тепер…
Він як стій упав додолу й почав ридати, кричати, проклинати все на світі, аж поки Ловісі набридло слухати його.
— Та годі вже тобі! — мовила вона. — Якщо в тебе в кожусі завелися воші, то хоч би ти скільки лежав і скиглив, нічого не "допоможе. Краще встань і щось роби!
Голодні розбійники вже сиділи за столом. Ловіса підняла з долівки баранячий окіст і трохи обтерла його.
— Від того, що Матіс кинув його додолу, окіст тільки став м'якший, — заспокоїла вона розбійників і понарізувала їм товсті шматки м'яса.
Насуплений Матіс підвівся з долівки й теж сів до столу. Але нічого не їв. Схиливши чорну розпатлану голову на руки, він сидів, стиха мурмотів щось собі під ніс і часом зітхав, так гучно, що чути було на цілу залу. Тоді Роня підійшла до нього, обняла за шию і притулилася щокою до його обличчя.
— Не журіться, тату, — сказала вона. — Адже їх треба тільки вигнати!
— Не так легко їх буде вигнати, — гірко відповів Матіс.
Вони просиділи перед вогнищем цілий вечір, обмірковуючи, що робити далі. Як їм вигнати воші з кожуха, як викурити Борчиних розбійників з фортеці, де вони міцно засіли, — ось що турбувало Матіса. Але найдужче йому кортіло довідатись, як ті хитруни з хитрунів, ті злодійкуваті собаки пролізли до фортеці, а його розбійники навіть нічого не помітили. Адже кожен, хто добирався до Матісової фортеці верхи чи пішки, мав пройти через Вовчу пастку, а її охороняли вдень і вночі. І ніхто там не бачив бодай тіні Борчиних розбійників. Лисий Пер глузливо засміявся.
— А ти як гадав, Матісе? Що вони прогулюватимуться повз Вовчу пастку й чемно казатимуть: "Відійдіть-но вбік, ласкаві приятелі, бо цієї ночі ми маємо намір перебратися в північну фортецю?"
— То скажи, як вони туди дісталися, коли ти такий мудрий?
— Принаймні не через Вовчу пастку й головну фортечну браму, — відповів Лисий Пер. — Звичайно, добралися з північного боку, де в нас немає варти.
— А навіщо там виставляти варту? Там же немає в'їзду до фортеці, та ще й круча спадає прямовисно. Чи, може, вони, як мухи, вміють лазити прямовисними стінами? А тоді прослизати вузькими бійницями, га?
Потім він щось згадав і підозріло глянув на Роню.
— А ти що робила на даху фортеці?
— Остерігалася, щоб не впасти в Пекельну прірву, — відповіла дівчина.
Вона пошкодувала, що не розпиталася в Бірка про все докладніше. Може б, їй пощастило довідатись, як Борчині розбійники дісталися до північної фортеці. Та хіба тепер час думати про це?
Матіс виставив нічну варту не тільки біля Вовчої пастки, а й на даху.
— Борчине нахабство не має меж, — сказав він. — Ану ж він іще майне через Пекельну прірву, мов дикий бугай, і вишпурить нас із Матісової фортеці з усіма манатками.
Він схопив кухоль з пивом і торохнув ним об стіну так, що аж піна розбризкалась по залі.
— Я лягаю, Ловісо! Але не спати, а думати про тих поганців і проклинати їх. І лихо тому, хто мені заважатиме!
Роня також довго не спала того вечора. Раптом усе здалося їй несправедливим і сумним. Чого так має бути? Хоча б той Бірк — адже вона спершу зраділа, як побачила його. І треба ж, щоб так усе обернулось: нарешті вона зустріла однолітка, і виявилося, що то гидкий Борчин злодійчук!
4
Другого дня Роня прокинулась дуже рано. Та її батько вже сидів біля столу і їв кашу. Він похмуро підносив ложку до рота, але часом забував, що його треба розтулити. З'їв він тієї каші небагато, а тоді й зовсім перехотів їсти, коли Плескатий, що разом із Зухвальцем і Тупаком стояв уночі на чатах біля Пекельної прірви, вбіг до кам'яної зали і вигукнув:
— Матісе, на тебе чекає Борка! Він стоїть по той бік провалля, копилить губу і торочить, що хоче негайно поговорити з тобою!
Сказавши це, Плескатий відскочив убік і добре зробив, бо тієї ж миті повз самісіньке його вухо пролетіла миска і вдарилася об стіну так, що всю її обляпала каша.
— Прибиратимеш за собою сам, — суворо наказала Ловіса, та Матіс не почув її слів.
— Он як, Борка хоче поговорити зі мною! Трясця його матері, зараз поговорить, але після цього йому вже не захочеться більше говорити. Ні про що, — мовив Матіс і так зціпив зуби, що вони аж заскреготали.
Зі спалень до зали прибігли розбійники, всі хотіли знати, що сталося.
— Поїжте каші, он вона мліє на вогні, — сказав Матіс. — Потім візьмемо дикого бугая за роги і звалимо в Пекельну прірву!
Роня почала одягатися. Одягання було недовге, бо на сорочку вона тільки накинула курточку з лошачої шкури й надягла такі самі штани. А що вона до самого снігу ходила боса, то їй не треба було вовтузитися з черевиками чи ходаками, коли вона поспішала, як оце тепер.
Звичайного дня вона зараз-таки подалася б до лісу. Але був незвичайний день, тому вона заквапилась на дах, поглянути, що там робитиметься.
Матіс зібрав своїх розбійників, і всі вони, дожовуючи кашу, навіть Ловіса й Роня, рішуче подалися кам'яними сходами на дах. Тільки Лисий Пер самотою сидів біля своєї миски й гірко нарікав, що не має вже сили піти з усіма, коли заповідається щось цікаве.
— У цій оселі надто багато сходів, — мурмотів він. — І в декого надто кволі ноги.
Тим часом настав ясний холодний ранок. Перше червоне сонячне проміння заграло над густими лісами навколо Матісової фортеці. Роня дивилася на них через вежу. Її місце було там, унизу, в тихому зеленому світі, а не тут, біля Пекельної прірви, де тепер лавами стояли Матісові та Борчині розбійники й дивилися одні на одних через провалля, яке їх розділяло.
Ага, он який він, цей хитрун з хитрунів, подумала Роня, коли побачила Борку, що, розставивши ноги, нахабно стояв посеред своїх розбійників. Він не такий високий і вродливий, як Матіс, задоволено подумала вона. Проте, видно, дужий, нічого не скажеш. Справді, невисокий, але широкоплечий, з рудим волоссям, що стирчало на всі боки. Біля нього стояв іще хтось рудий, ніби з мідяним шоломом на голові. Авжеж, там. стояв Бірк і, здавалося, розважався всім тим видовиськом. Він крадькома підморгнув їй, так, наче вони були давні знайомі. Аякже, хай собі уявляє, що хоче, злодійкуватий собака!