— Знаю, — сказав Бірк. — Тебе тягне піти до них?
І Роня засміялася.
— Я ж не збожеволіла! Та Лисий Пер каже…
Вона замовкла.
— Що Лисий Пер каже? — запитав Бірк.
— Ет, нічого, — відмахнулася Роня.
Але поки вони стояли, чекаючи, щоб туман порідшав і можна було вертатися додому, Роні не сходило з думки те, що казав Лисий Пер:
"Коли підземляни з'являються в лісі й починають співати, не означає, що настала осінь. А потім настане й зима, ох-ох-ох!"
16
Лисий Пер казав правду. Коли підземляни виходять у ліс зі своїм журливим співом, то це вже осінь. Навіть якщо Бірк і Роня не хотіли визнати цього. Літо поволі вмирало. Почалися такі вперті й гнітючі осінні дощі, що навіть Роня не витримувала, хоч загалом любила дощову погоду.
Вони цілими днями сиділи в печері і слухали ненастанне порощання на площинці перед нею. В такі дні не можна було підтримувати багаття, і діти так мерзли, що врешті їм доводилось виходити й грітися, бігаючи по лісі. Їм ставало тепліше, але вони тоді були геть мокрі. Повернувшись до печери, вони скидали мокру одежу, загорталися в шкіряні укривала й сиділи так, шукаючи поглядом бодай латки чистого неба. Та крізь війстя печери вони бачили тільки суцільну запону дощу.
— У нас дощове літо, — казав Бірк. — Але буде ще й краще!
І нарешті дощ скінчився. Натомість повіяли такі вітри, що в лісі аж гуло. Буря вивертала сосни та ялини з корінням і зривала з берез листя. Зникло жовте сяйво в лісі, і голі дерева на кручах уздовж
І річки вгиналися під натиском вітру, що намагався повалити їх.
— У нас вітряне літо, — казав Бірк. — Але буде ще й краще!
Краще не було. Стало гірше. Почався холод і з кожним днем дужчав. Тепер уже важко було відганяти від себе думки про зиму, принаймні Роня відігнати їх не могла. Вночі їй снилася зима. Однієї ночі приснилося, що Бірк лежав, присипаний снігом, з побілілим обличчям і вкритим інієм чубом. Вона прокинулася від власного крику. Був уже ранок, і Бірк саме розпалював багаття. Вона кинулась до хлопця, і їй полегшало, коли вона побачила, що чуб у нього рудий, як завжди, й не вкритий інієм. Проте ліс по другий бік річки вперше був білий від паморозі. — У нас морозяне літо, — посміхнувся Бірк. Роня невдоволено поглянула на нього. Як він може бути такий спокійний? Як може так легковажно говорити? Невже він нічого не розуміє? Невже зовсім не дбає про своє нещасне життя? Роня знала, що в Матісовій фортеці можна було нічого не боятися, але тепер у її серце почав закрадатися страх. Що з ними буде, коли настане зима?
— Ти невесела, сестро? — сказав Бірк. — Тобі вже пора йти звідси і грітися біля іншого вогнища.
Роня вернулася до печери і знов лягла. Біля іншого вогнища! Наче в неї є інше вогнище, до якого вона могла б піти! Він мав на думці вогнище вдома, в кам'яній залі. Звичайно, Роня й так тужила за ним на цьому скаженому, крижаному холоді. Ох, як їй хотілось нагрітися ще хоч раз у житті! Але піти до Матісової фортеці Роня не могла, якщо вона не Матісова дитина. Домашнє вогнище ніколи вже не грітиме її, це вона знала напевне. Та що вже буде, те й буде. Нащо журитися, коли ніяка жура не допоможе!
Роня побачила, що відро порожнє. Треба йти до кринички по воду.
— Я зараз прийду, тільки-но розгориться багаття! — гукнув їй навздогін Бірк.
Нести воду нагору було важко, діти ходили по неї вдвох.
Роня рушила вниз вузенькою стежкою вздовж стрімкого узбіччя. Йти треба було обережно, щоб не полетіти сторчака з гори. Спустившись у долину, вона побігла лісом між березами й ялинами до галявинки, де була криничка. Але, не добігши до неї, враз зупинилася. На камені біля кринички хтось сидів! Сидів не хто інший, як Матіс. Роня відразу впізнала його чорну кучеряву голову. Серце в неї затремтіло, і з очей бризнули сльози. Вона стояла між березами й тихо плакала. Потім побачила, що й Матіс плакав. Так самісінько, як вона колись бачила вві сні, — сидів самотою в лісі й плакав з журби. Він ще не помітив Роні. Та ось він підвів погляд і побачив її. Тоді затулив руками очі, ховаючи свої сльози, так якось безпорадно й розпачливо, що Роня не витримала. Зойкнувши, вона кинулась до нього і впала в його обійми.
— Дитино моя, — прошепотів Матіс. — Дитино моя! — Потім додав уже вголос — Я знайшов свою дитину!
Роня захлипала йому в бороду і тихо запитала:
— Я тепер знов ваша дитина, тату? Я справді знов ваша дитина?
І Матіс, плачучи, відповів:
— Так, як завжди була, Роню! Ти моя дитина, за якою я плакав цілими днями й ночами. О господи, як я намучився!
Матіс відхилив Роню від себе, щоб заглянути їй в обличчя, і покірно запитав:
— Ловіса правду казала, що ти вернешся додому тільки тоді, як я тебе попрошу?
Роня мовчала. І тієї миті помітила Бірка. Він стояв і між березами, білий, мов полотно, сумний-сумний на виду і з сумними очима. Не можна бути таким нещасним — Бірку, брате мій, що ти думаєш, коли в тебе такий вигляд?
— Це правда, Роню, що ти тепер підеш зі мною додому? — знов запитав Матіс.
Роня мовчала й дивилася на Бірка — Бірку, брате мій, ти пам'ятаєш водоспад Ненатлий?
— Збирайся, Роню, зараз підемо, — сказав Матіс.
І Бірк, що стояв між березами, також знав, що вже пора. Пора прощатися і, подякувавши, віддати Роню Матісові. Так має бути, він сам цього бажав. Він давно знав, що ця хвилина настане. То чого ж йому тепер так тяжко? — Роню, ти не розумієш, як може бути тяжко на душі, але швидше кінчай. Іди вже!
— Хоч я ще не попросив тебе, — повів далі Матіс. — То я прошу тепер. Щиро прошу тебе, Роню, повертайся додому!
Тяжчої хвилини в мене зроду не було, думала Роня. Вона повинна була сказати те, що вб'є Матіса. Знала, що вб'є його своїми словами, а інакше не могла. Вона повинна була сказати, що залишиться з Бірком, що не може кинути його самого, щоб він замерз у зимовому лісі. — Бірку, брате мій, хіба ти не знаєш, що нас ніхто не розлучить, ні живих, ні мертвих!
Аж тепер Матіс помітив хлопця і тяжко зітхнув. Та потім гукнув йому:
— Ходи сюди, Бірку Боркасоне! Я хочу тобі щось сказати.
Бірк неохоче підійшов, та лише стільки, скільки було необхідно. Він зухвало глянув на Матіса й запитав:
— Що ви хотіли?