Бірк оглянув навколишній ліс, огорнений сутінком, і його опанував якийсь дивний настрій, Груди йому невідомо чому ніби здавив легенький смуток. Але ж навкруги сама лише краса літнього вечора й тиша, чого ж сумувати?
— Так, літо, — мовив він і глянув на Роню. — Літо, яке я пам'ятатиму довіку.
Нарешті вони добулися до Ведмежої печери. Ї побачили, що на площинці перед нею на них чекає Плескатий.
14
Плескатий був такий, яким Роня знала його завжди — з приплесканим носом, розкуйовдженим чубом і нечесаною бородою. Але тепер їй здалося, що кращого видива вона ніколи не бачила. Радісно крикнувши, вона кинулась до нього.
— Плескатий… це ти… невже ти… невже ти прийшов!
З радощів вона почала затинатися.
— Гарний звідси краєвид, — сказав Плескатий. — Видно і річку, й ліс.
Роня засміялася.
— Так, видно і річку, й ліс. Ти тому прийшов сюди?
— Ні. Ловіса прислала мене з хлібом, — відповів Плескатий.
Він розв'язав шкіряну торбу й витяг п'ять великих круглих хлібин.
Роня не втрималась і знов крикнула:
— Бірку, ти бачиш? Хліб! Нам принесли хліба!
Вона схопила хлібину, підняла її, понюхала, і в очах у неї виступили сльози,
— Материн хліб! Я вже й забула, що на світі є таке добро.
Роня почала відламувати великі шматки й запихати їх у рот. Вона хотіла дати хліба й Біркові, але він стояв збоку, потемнілий на виду, годі мовчки, не взявши в неї шматка, зайшов до печери.
— Так, Ловіса прикинула, що ви вже, мабуть, сидите без хліба, — пояснив Плескатий.
Роня жувала на весь рот, наче зроду не їла нічого смачнішого, і відчувала, що тужить за матір'ю. Вона знов не втрималась і запитала:
— Звідки Ловіса знає, що я у Ведмежій печері?
Плескатий пирхнув.
— Невже ти вважаєш, що твоя мати дурна? А де ж би ти ще була?
Він задумливо дивився на дівчину. Ось вона сидить перед ним, їхня Роня, їхня люба, гарненька Роня, і водно напихається хлібом, наче це єдине, чого їй бракувало в житті. Йому треба сказати, чого він прийшов, сказати хитро, напучувала його Ловіса, тому він і боявся. Бо Плескатий був зовсім не хитрий.
— Роню, — почав він, — ти ще не скоро вернешся додому?
У печері щось заторохтіло. Там був хтось, усе чув і хотів, щоб Роня про це знала.
Але Роню тепер цікавив лише Плескатий. Скільки їй хотілося всього розпитати в нього, про що тільки їй не кортіло довідатись! Плескатий сидів поруч із нею, та коли Роня вирішила щось запитати, вона ніяк не змогла присилувати себе глянути на нього. Погляд її перебігав по річці й по лісі, і запитала вона так тихо, що Плескатий насилу розчув:
— Що тепер робиться в Матісовій фортеці?
І Плескатий відповів їй правду:
— Тепер у фортеці сумно. Вертайся додому, Роню!
Роня й далі дивилася на річку й ліс.
— Мати послала тебе, щоб ти сказав мені це?
Плескатий кивнув головою.
— Так! Без тебе нам тяжко, Роню. Всі чекають, коли ти повернешся.
Роня, дивлячись на річку й на ліс, тихо запитала:
— І батько? Він також чекає, щоб я повернулася додому?
Плескатий вилаявся:
— Сатанинське поріддя! Хтозна, що він думає і на кого чекає!
На якийсь час запала мовчанка. Тоді Роня запитала:
— Він коли-небудь згадує про мене?
Плескатий посовався. Саме тепер йому треба було повестися хитро, тому він змовчав.
— Кажи те, що є, — мовила Роня. — Він ніколи не згадує мого імені?
— Ні, не згадує, — неохоче признався Плескатий. — І ніхто не зважується згадати тебе при ньому.
Хай йому біс, він вибовкав те, про що Ловіса наказувала йому мовчати! Гарні тобі хитрощі! Він благально глянув на Роню.
— Але все буде добре, доню, аби ти тільки вернулася додому!
Роня похитала головою.
— Я ніколи не вернуся. Не вернуся, доки я не Матісова дитина. Можеш йому передати це так, щоб у Матісовій фортеці аж загриміло.
— Красно дякую, — сказав Плескатий. — Передати йому таке зважився б хіба що Лисий Пер.
До речі, Лисий Пер став зовсім нікчемний, розповів дівчині Плескатий. Та й чому б він мав бути дужий, коли у фортеці тепер немає життя? Матіс водно лається і бурчить, ніхто йому вже не може догодити, і розбій сходить нанівець. Ліс кишить охоронцями, Блазня вони спіймали й посадовили на хліб і воду в одній із старостиних в'язниць. Там сидять також двоє Борчиних розбійників, і староста, кажуть, заприсягся, що протягом року всі розбійники з Матісового лісу будуть спіймані і зазнають заслуженої кари. Плескатий не мав уявлення, що це означало. Може, їх повісять?
— Він тепер ніколи не сміється? — запитала Роня.
Плескатий вражено глянув на неї.
— Хто? Староста?
— Ні, Матіс, — мовила Роня.
Плескатий побожився, що ніхто не чув Матісового сміху від того ранку, коли Роня в нього на очах перестрибнула Пекельну прірву.
Плескатому треба було вертатися, поки не стемніло. Добре було б завидна дійти додому. Але що він скаже Ловісі? І він почав знову:
— Роню, вертайся назад! Чуєш? Іди додому!
Роня похитала головою і відповіла:
— Передай вітання матері й подякуй їй за хліб.
Плескатий квапливо засунув руку в торбину.
— Світе мій, я ж забув віддати тобі сіль! Ото б перепало мені, якби я приніс її назад.
Роня взяла торбинку з сіллю.
— Моя мати думає про все! Знає, що потрібне в житті. Але як вона здогадалася, що в нас лишилося якихось кілька дрібок солі?
— Мабуть, правда, що мати відчуває, коли її дитині щось дуже потрібне, — сказав Плескатий.
— Тільки така мати, як моя, — мовила Роня.
Вона довго стояла й дивилася вслід Плескатому.
Дивилась, як той спритно ступав вузеньким виступом уздовж гірського узбіччя, і аж коли він зник, повернулася до печери.
— Он як, ти не пішла з ним до свого батька, — озвався Бірк.
Він уже лежав на своїй постелі з ялинових гілок. Роня не бачила Бірка в темряві, але почула його слова, і цього було досить, щоб розсердитись.
— У мене немає батька, — сказала вона. — І якщо ти не шануватимешся, то не буде й брата.
— Пробач мені, сестро., якщо я несправедливий до тебе, — мовив Бірк. — Але я знаю, що тобі часом спадає на думку.
— Так, — відповіла з темряви Роня. — Я часом думаю про те, що одинадцять зим уже прожила, а дванадцятої настане моя смерть. А мені б ще кортіло побути тут, на землі. Якщо ти можеш зрозуміти це!
— Не думай про зиму, — мовив Бірк. — Тепер літо.