— Нічого, — зітхнувши, відповіла Роня й пішла далі.
Тупак і Невдаха мовчки дивилися їй услід, аж поки вона зникла на закруті стежки.
Була вже ніч, місяць стояв високо на небі. Роня спинилась відпочити біля озера. Вона скинула клунок і сіла на камінь. У її лісі панувала тиша. Дівчина почала дослухатися, та більше нічого, крім тиші, не почула.
У лісі весняної ночі повно всіляких таємниць, повно казкових істот та іншої дивовижі з прадавніх часів. І небезпечної також, але Роня не боялася.
Аби тільки літавиці трималися своїх нетрів, то мені тут так само ніщо не загрожуватиме, як у Матісовій фортеці, думала вона. Адже ліс — мій дім, він завжди був моїм домом, а тепер і поготів, коли я не маю іншого житла.
Озеро було чорне-чорнісіньке, але по ньому пролягала вузенька місячна стежка. Вона була дуже гарна, і Роня раділа, дивлячись на неї. Так, раділа, але дивно: виявляється, можна водночас радіти й сумувати. Роня сумувала, думаючи про Матіса й Ловісу, проте казкова краса і тиша весняної ночі сповнювали її щастям.
Відтепер вона житиме в лісі. З Бірком. Дівчина згадала, що він чекає на неї у Ведмежій печері. Чого ж вона сидить тут і розмірковує?
Роня підвелася й узяла свій клунок. До печери було ще далеко, і туди не вела жодна стежка. А однаково Роня знала, куди їй іти. Так, як знали тварини. І так, як знали всі товстогузики, поночівники й сірячки цього лісу.
Отож Роня спокійно мандрувала лісом, залитим місячним світлом, поміж соснами і ялинами, через мох і зарості чорниці, повз болота, де духмяніла вощанка, і повз чорні бездонні озерця, перелазила через замшілі повалені дерева, перебродила через дзюркотливі потічки, впевнено простуючи до Ведмежої печери.
Вона бачила, як у місячному світлі на прискалку танцювали поночівники. Лисий Пер казав їй, що вони танцюють лише тоді, як світить місяць. Дівчина постояла хвилину, дивлячись на поночівників, але так, щоб вони її не помітили. Дивний був той їхній танок. Вони тупцяли кружком, дуже повільно й незграбно, і якось чудно мурмотіли. Лисий Пер казав, що то їхня весняна пісня. Він був спробував показати Роні, як мурмотіли поночівники. Але то було зовсім не те, що вона чула тепер. Цей спів був якийсь сумовитий і ніби долинав із прадавніх часів.
Думаючи про Лисого Пера, Роня не могла не згадати Матіса й Ловісу, і їй стало боляче.
Але вона забула той біль, коли дійшла до печери й побачила багаття. Авжеж, Бірк розпалив багаття на площинці перед печерою, щоб вони не змерзли холодної весняної ночі. Воно ясно палахкотіло, Роня помітила його здалеку, і їй спали на думку слова, що їх любив казати Матіс: "Де є домівка, там є й вогнище".
А де є вогнище, повинна бути й домівка, подумала Роня. У Ведмежій печері повинна бути домівка!
І там тепер спокійно сидів біля багаття Бірк і їв печене на вогні м'ясо. Він настромив шматок м'яса на паличку й простяг Роні.
— Я давно чекаю на тебе, — сказав він. — їж, а тоді заспіваєш "Пісню лісовиків".
11
Роня спробувала заспівати Біркові "Пісню лісовиків", тільки-но вони полягали на постіль із ялинових гілок. Та згадала, як Ловіса співала цю пісню їй і Матісові, коли у фортеці ще все йшло своєю звичайною колією, і з грудей у неї вихопилося таке тужливе зітхання, що вона не змогла її доспівати.
А Бірк уже спав. Цілий день, чекаючи на Роню, він працював, вичищав печеру після останніх ведмедів, що спали там узимку. Тоді наносив до печери хмизу на багаття і ялинових гілок на постіль. Важкий був у нього день, тому він зразу заснув.
Роня не спала. В печері було темно й холодно, проте вона не змерзла. Бірк позичив їй козячу шкуру застелити гілля, а з дому вона взяла своє укривало з білячих шкурок. Воно було м'якеньке й тепле, і Роня загорнулася в нього. Ні, вона не змерзла. А однаково не могла заснути.
Вона довго лежала без сну, не відчуваючи тієї радості, яку мала б відчувати. Але крізь отвір печери вона бачила ясне, холодне весняне небо, чула, як глибоко внизу шуміла річка, і це їй допомогло. Таке саме небо і над Матісовою фортецею, подумала вона. І шум цієї самої річки я чула вдома.
Від цієї думки Роні полегшало, і вона заснула.
Діти прокинулись, коли сонце піднялося вже над гірськими вершинами по той бік річки. Червоне, як полум'я, воно виринало з ранкової імли, і над ближніми лісами й долинами немов палахкотіла пожежа.
— Я аж посинів з холоду, — сказав Бірк. — Але вдосвіта завжди найхолодніше. Потім потеплішає. Правда, стає легше, що ми знаємо про це?
— Було б іще легше, якби ми розпалили багаття, — відповіла Роня.
Вона також цокотіла зубами.
Бірк розворушив жар, що жеврів під попелом, і невдовзі перед печерою вже горіло багаття. Вони поснідали хлібом і козячим молоком, що лишилося в Рониній боклазі. Допивши останні краплі, Роня сказала:
— Відтепер ми питимемо саму джерельну воду.
— Від неї ми не погладшаємо, — сказав Бірк. — Але й не помремо.
Діти перезирнулись і засміялися. Вони розуміли, що життя у Ведмежій печері буде важке, та це не журило їх. Роня навіть не згадала про те, як сумно їй було ввечері. Але стояв чудовий ранок, вони попоїли, нагрілися і були вільні, мов птахи. Вони ніби аж тепер усвідомили це. Все, що останнім часом так гнітило їх, лишилося позаду, вони хотіли забути його й більше ніколи не згадувати.
— Роню, — сказав Бірк, — ти розумієш: ми тепер такі вільні, що мені кортить засміятися на весь голос.
— Так, і тут наше володіння, — мовила Роня. — Ніхто не зможе забрати його в нас чи вигнати нас звідси.
Вони все ще сиділи біля багаття, а тим часом сонце підбилося вище і ліс навкруги прокинувся. Крони дерев тихенько колихав ранковий легіт, кували зозулі, десь поблизу стукотів об стовбур дятел, а по той бік річки на узлісся вийшла лосяча родина. Діти сиділи, і їм здавалося, що все це їхнє: і лосі, і ліс, і та живина, що в ньому була.
— Затули вуха, бо зараз пролунає мій весняний крик, — сказала Роня
І вона крикнула так, що луна покотилася горами.
— Я найдужче хочу одного, — мовив Бірк. — Устигнути принести свій самостріл, поки ти криком приманиш сюди літавиць.
— Принести? А де він? — запитала Роня. — В Борчиній твердині?