До них уже можна було досягти линвою. Діти мовчки кивнули одне одному, в повітрі майнуло два аркани, і за мить у лісі чути було тільки дике іржання полонених коників і тупіт копит табуна, що кинувся тікати й зник серед дерев.
Бірк і Роня спіймали двох лошаків, двох молодих диких жеребчиків. Поки вони силкувались прив'язати своїх полонених, кожного до іншого дерева, ті хвицалися, відсахувались назад, шарпалися, кусались і щосили виривалися.
Нарешті дітям пощастило припнути коників, і вони швидко відбігли на таку відстань, щоб їх не досягли копита, які так і мигтіли в повітрі. Вони стояли, відсапуючись, і дивилися, як жеребчики хвицалися й шарпались, аж піна з них летіла.
— Ми мали сьогодні поїздити верхи, — сказала Роня. — Але ці коники не зразу дадуть нам сісти на себе.
Бірк також розумів це.
— Треба спершу якось показати, що ми не хочемо їх скривдити.
— Я вже пробувала, — відповіла Роня. — Шматком хліба. І якби не встигла швидко відсмикнути руку, то повернулася б до батька з двома відкушеними пальцями, прив'язаними до пояса. Це б його не дуже втішило.
Бірк поблід.
— Ти хочеш сказати, що цей громило кидався на тебе, коли ти підійшла до нього з хлібом? Справді хотів тебе вкусити?
— Запитай краще його, — кисло відповіла Роня.
Вона сердито глянула на розлюченого коника, що й далі скаженів і хвицав ногами.
— Він таки справді Громило, — мовила вона. — Так я його й назву.
Бірк засміявся.
— То придумай за це ім'я моєму коневі.
— Він такий самий скажений, як і мій, — відповіла Роня. — То й назви його Скажений.
— Чуєте, шаленці? — гукнув Бірк. — Ми вам дали імена. Вас звати Громило й Скажений, і тепер ви наші, хочете цього чи ні.
Видно було, що Громило й Скажений цього не хотіли. З них дзюрком котився піт, та однаково вони й далі шарпалися, кусали шкіряну линву, хвицали ногами, а їхнє нестямне іржання переполохало всю живину навколо.
Та день поволі хилився до вечора, коники трохи пощипали трави, тоді поставали, звісивши голови, кожен біля свого дерева, і тільки час від часу покірно й сумно іржали.
— Вони, мабуть, хочуть води, — сказав Бірк. — Треба їх напоїти.
Діти відв'язали своїх покірних уже коників, повели їх до озера, зняли з них аркани й дали їм води.
Коники довго пили. Потім ще довго стояли притихлі, задоволені, й замріяно дивилися на Бірка і Роню.
— Нарешті ми їх укоськали! — радісно сказав Бірк.
Роня поплескала свого коника, зазирнула йому глибоко в очі й пояснила:
— Я сказала, що буду їздити верхи, і зараз поїду, розумієш?
Дівчина міцно вхопилася за гриву і скочила коникові на спину.
— Ану рушай, Громиле! — мовила вона.
Наступної миті вона широкою дугою перелетіла через коня і сторч головою впала в озеро. Випірнувши, вона ще встигла побачити, як Громило й Скажений ускач бігли між деревами, а за мить зникли в лісі.
Бірк подав Роні руку й витяг її з води. Мовчки, намагаючись не дивитися на неї. Роня так само мовчки вилізла на берег. Вона обтрусилася, аж бризки по летіли навколо, і сказала, голосно регочучи:
— Сьогодні я вже не їздитиму верхи!
Бірк також вибухнув сміхом:
— І я не їздитиму!
Настав вечір. Сонце зайшло, і запав присмерк, легенький присмерк весняної ночі, не темрява, а тільки дивний сутінок, що залягає між деревами й ніколи не переходить у ніч. У лісі стало тихо. Більше не чути було чорного дрозда й зозулі. Лисенята позалазили свою нору, білки й зайченята у свої кубла, а гримуча змія сховалася під свій камінь. Нічого не чути було, крім зловісного пугукання сича десь далеко, та й воно скоро затихло.
Здавалося, ніби цілий ліс заснув. Але тепер прокинулись діти пітьми. Заворушились нічні істоти, ще жили в лісі. Серед моху щось шурхотіло, плазувало, скрадалося. Між деревами мурмотіли товстогузики, по каменях лазили патлаті поночівники, а сірячки цілими зграями висипали зі своїх сховків і сичали, щоб налякати кожного, хто був у лісі. З гір здіймалися дикі літавиці, найжорстокіші і найлютіші з усіх дітей пітьми. Вони здавалися чорними, як смола, проти ясного весняного неба. Роня бачила їх, і їй було не дуже затишно.
— Тут понавилазило всього більше, ніж треба. Я йду додому, хоч іще мокра і вся в синцях.
— Ти мокра і вся в синцях, — сказав Бірк. — Зате ти цілий день купалася у весні.
Роня знала, що надто довго затрималась у лісі. Тому, попрощавшися з Бірком, намагалась придумати, як би їй схитрувати, як би пояснити батькові, чому їй треба було купатися у весні до пізнього вечора.
Та ні батько, ні мати не помітили її і не озвались до неї, коли вона з'явилася в кам'яній залі. В них був інший клопіт.
На шкурі перед вогнищем лежав блідий, як смерть, Зухвалець із заплющеними очима. Перед ним стояла навколішки Ловіса й перев'язувала йому рану на шиї. Решта розбійників похмуро з'юрмились навколо них і дивилися, що вона робить. Тільки Матіс бігав по залі, мов роздратований ведмідь. Він лаявся й нахвалявся винищити Борчину ватагу до пня.
— Ох, те мерзенне Борчине кодло і його падлючі розбійники! Ох, ті горлорізи! Та я їх геть усіх потрощу, одного за одним, так, що вони й рукою не зможуть поворухнути! Ох-ох-ох!
Далі йому забракло слів, і він тільки ревів, поки Ловіса суворо показала пальцем на Зухвальця. Матіс зрозумів, що тому бідоласі заважав його рев, і неохоче замовк.
Роня побачила, що з батьком тепер дарма говорити. Краще вона розпитається в Лисого Пера, що сталося.
— Сталося таке, за що Борку треба повісити, — сказав їй Лисий Пер.
І розповів, що саме.
Матіс зі своїми жвавими хлопцями стояли на чатах біля Розбійницького шляху, розповідав Лисий Пер. На щастя, над'їхала ціла валка купців із великим вантажем: харчами, шкірою і, до того, ще й з торбами грошей. Вони не зуміли оборонитися, тому в них усе добро відібрали.
— Хіба ті купці не сердилися, коли в них відбирали добро? — пригнічено запитала Роня.
— Сама можеш здогадатися. Як вони проклинали нас, як кричали і як голосили! І спішили вихопитися звідти. Напевне, хотіли якнайшвидше добутися до старости й поскаржитись йому.
Лисий Пер захихотів. Але Роня не побачила в його розповіді нічого смішного.
— А потім, — повів далі старий, — коли ми вже майже все повантажили на коней і рушили додому, з'являється Борка зі своїми поплічниками й вимагає, щоб ми з ним поділилися здобиччю. Уявляєш собі? І починають, поганці, стріляти. Отож Зухвалець і дістав стрілу просто в шию. Ми, звичайно, теж узялися за самостріли, і двом чи трьом із них перепало не менше, ніж Зухвальцеві.