Робота, робота й робота!..
Дзвінки, листоноші, одвідувачі, посланці, метушня, вогкі шпальти корект, папери на конторці, на столі, на стільцях, на вікні, гори паперів на шафі, на полицях, купи рукописів, громаддя видрукуваних аркушів і зброшурованих книжок.
Коли б у добі було не 24 години, а 36 і 48, то для кожної хвилини цього подвоєного дня, потроєної ночі знайшлася б праця і разом турботна думка, що для праці бракує часу.
Та, попри всю Кулішеву енергію, напружену ентузіастичну діяльність, і він знав тягар кімнатної замкненої самотности, втому, відчай, ледарство, нудьгу, той прикрий настрій ніякової й тяжкої розгублености, коли бажана праця здається прикрим примусом і небажаним обов’язком, а всі люди навколо нього ницими й низькими дурнями, людцями, що псують йому життя своїм безглуздим втручанням.
Вищою з приступних життєвих утіх здавалась йому можливість: нічого не роблячи, лежати в блаженній півдрімоті на канапі.
— У мене, — казав Куліш про себе, — безодня хохлацького ледарства, і полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод.
Він каже про вихор, що мете його:
— Тіла мого не стає на ту кипучу роботу, котора вихорем душу мою сюди і туди мете, не нездужаю я, ходжу я, розмовляю я, діло роблю я, а щодня мене убуває, убуває. Тепер зосталось од мене тільки подобіє, що був колись чоловік!
— Сидю за працею, — розповідав Куліш про себе, — і томлюсь, як на панщині. Та години, віддані праці з примусу, хоч як вони не прикрі, можна назвати щасливими супроти тих годин, котрих я не знаю куди дівати: не читається, не пишеться; дома нудно, вийти з дому сумно.
Він скаржиться на сум і самоту, повторюючи рядки поета:
Под бурями судьбы жестокой
Увял лавровый мой венец;
Живу печальный, одинокий;
И жду: придет ли мой конец?
— Небагато, — казав про себе Куліш, — небагато проводять таке самотнє життя, як я, і небагато так сумують…
Він говорить про свою меланхолію, нудьгу, нервову перевтому, самоту, моральну ізольованість, постійні безпричинні хвилювання, мізантропічне почуття порожнечі, незадоволеність і відчай.
Це не сплін, не той урочистий і поважний петербурзький сплін, позичений в англійців, імпозантний і комфортабельний, аристократичний сплін в амфіладах просторих кімнат, літургія нудьги, нудьги речей, а звичайна безсила "інтелігентська" виснаженість від праці, коли все в середині людини ніби випито, ніби висмоктано: настрій скаженого пса, позіхання устриці, тінь тіні, маркотне марення мари…
Куліш тікав від самого себе.
— Одне почуття в мене єсть, — признавався Куліш, — тікати, але куди — не знаю. Я б тікав навіть від самого себе, тому що душа моя складається з дисгармонії, що мене самого катує.
Тікання, самота, прагнення степів і лісу, скарги, жалість, нарікання — ось головні риси тодішніх Кулішевих настроїв.
Тікати… Цей мотив знайшов собі глибокий вияв у Ґетевому "Фаусті":
Ein unbegreiflich holdes Sehnen
Trieb mich, durch Wald und Wiesen hinzugehn,
Und unter tausend heißen Tränen
Fühlt' ich mir eine Welt entstehn.
2
При перших прикметах душевної зів’ялости Куліша охопила тривога, сумніви й вагання.
Обертаючись назад і оглядаючи минулі роки, він із жалем впевнявся, що життя його було вбоге, злиденне й нерадісне.
Життя своє він пройшов не під згуки флейт і не з келихом, повним вина, в саду, насиченому ароматами квітів і прохолодами втіх. Не флейти і не троянди квітчали його суворе й віддане безупинній праці життя. Непохильна свідомість обов’язку керувала ним.
За коректами, перекладами, рукописами, книжками він не помітив, як минула його безлюбовна молодість.
Він скаржився на гіпохондрію і казав про себе:
— В Петербурзі я відчував велику знемогу, відчував себе стариком!
Ці гіпохондричні й меланхолійні настрої, підказані складними внутрішніми переживаннями, пригнічували Куліша й підготовляли ґрунт для тієї душевної кризи, що не тільки загрожувала наприкінці 50-х років порушити внутрішню його рівновагу, а й зовсім вибити з колії звичайної його діяльности.
Йому здавалось, що він марно загубив свій час, що він нічого не зробив, щоб здійснити свої надії, і життя своє він прожив без користи й досягнень, а мета ще безнадійно далека, хоч сил уже стає все менше й менше. Він пише про "загублений даремно час", про передчуття близької "отставки из жизни".
Року 1856, наближаючись до 40-х років життя, він уперше відчув, що молодість відходить, що роки минають і що в життєвих буденних турботах і піклуваннях не все ще взято, що можна було від життя взяти. Він відчував, що на бенкет буття він прийшов як стороння особа, як непрошений гість, що його обминули на тому бенкеті, і, стомлений ранньою втомою, ще не дійшовши до вечора свого життя, він похапливо поспішає випити все, що лишилося недопите.
Солдат і вождь, пророк неслави, звитяжець у боротьбі з собою, він переміг себе і не переміг життя, — чи зробив він будь-що?
Він приніс в офіру Україні, нації, поневоленому селянству себе, своє життя, свою особисту долю. Мучаючись, він пройшов по цій мученицькій землі, але чи не безплідна була ця офіра, чи не даремні були його сподіванки? Він важив на терезах життя свої офіри й недосягнене щастя і, схоплений нудьгою, з гірким сумом впевнявся, підбиваючи підсумки, що він ще не жив…
— Не жив і не кохав!..
— Убога жизнь не задовольнила моєї згаги кохання!..
— Треба поспішати, бо чи ж багато цього в мене віку, що стоїть на межі із пониклою старістю?!
З такими настроями їхав тридцятисемилітній Куліш улітку року 1856 в Україну.
З одного боку — вбоге життя, близька старість, а з другого — незадоволена, ненасичена згага життя й кохання, — незахована зовсім сподіванка, що, може, і "на его закат печальный блеснет любовь улыбкою прощальной".
Ще раз і, може, в останній раз.
Через друк першого тому "Записок о Южной Руси" Куліш затримався був у Петербурзі до середини липня.
14 червня 1856 він писав до Києва Оп. Марковичу:
— Я може скінчу друком 1 том "Записок о Южной Руси" через місяць. Тоді поїду в Москву, там трохи загаюсь, а до Тарновських над’їду хіба після Паликопи.
Так само в тих же числах червня писав Куліш до М. Грабовського: