З моралістичною проповіддю "добра" й "добрости", просвітником виступає Куліш і в своїх романах. Культурництво — основний тон його взаємин з жінками. Як у сфері політичної акції він обмежується "боротьбою за слово", "проповіддю слова", так само і в коханні він обмежується листуванням з коханою жінкою, "словами", уникаючи зустрічі, побачення, рішучих, остаточних кроків. Він утримується здійсняти кохання: він шукає "ідеальних" виходів з кожної романічної ситуації, дарма що шлях "реального" кохання зовсім не був би для нього неможливий.
Його кохання — це моралізаторство й менторство, культурницьке "просвітництво". На всіх романах Кулішевих виразно позначилася ця його тенденція "просвіщати" кохану жінку.
Ми звикли вірити у фікцію "я", у фікцію індивідуального й індивідуальности, підтримувати в собі і в інших ілюзію особи й особистого. Тимчасом "я" — тільки функція суспільства й класу, політичних обставин, економічних умов, тільки частина й частка загального соціально-виробничого процесу.
Про кохання говорять як про інтимну справу людини, про замкнену ізольованість любовних переживань, про внутрішню зосередженість почуттів.
Поети звичайно описують любовне переживання в його космічній абстрактності, в його абсолютній піднесеній незалежності.
Поети творили ілюзію кохання як ілюзію абсолютного почуття. Насправді можна було б говорити тільки про соціальну обумовленість і соціальну умовність любовного інстинкту. Кохання не є індивідуалістичні переживання. Переживання індивіда, — воно є соціально обумовлене почуття; так само як і біологічно; статевий потяг не є індивідуалістичне переживання, воно є прояв родового інстинкту, — отже, заперечення індивідуальної самостверджености.
Кохання є соціальне почуття. Воно деформується під впливом суспільних взаємин, класової ідеології, смаків, мистецьких ілюзій. Досить переглянути історію Кулішевих кохань, познайомитися з його інтимним листуванням, щоб переконатись у цьому. Стиль Кулішевого кохання — функція соціальної чинности.
Гніт суворого миколаївського режиму тяжить над Кулішем не тільки в сфері його мистецької й політичної діяльности, а й у сфері його індивідуальних настроїв і переживань. Не тільки в своїх ідеологічних переконаннях, але і в своїх найінтимніших переживаннях, у своїх романах він "детермінований", "невільний", "обумовлений", "функціональний", він цілком у владі соціально-політичної депресії.
Усі Кулішеві романи — абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні.
Куліш звик ховатись не тільки зі своїми політичними поглядами, а й з любовними мріями. Він звик їх змінювати, затушковувати, ніколи одверто й до кінця їх не висловлюючи.
Історія Кулішевих романів — це історія спроб заховати свої думки, деформувати свої прагнення, зробити свої любовні визнання "лояльними" й "моральними". Як у своїх політичних поглядах Куліш ухиляється в моралізаторство, "просвітництво", в проповідь "слова", так само і в своїх любовних пригодах. Його кохання — його менторство й моралізаторство, вияв його "євангелістичного просвітительства", пророцького месіанства. Він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрію.
Політична забороненість, соціальна депресія, громадське банкротство, творча примушеність, необхідність ховатися за псевдонімом, друкуватись incognito — такий Куліш скрізь і завжди.
Як у своїй творчості він мусив вважати на цензурні заборони, мусив погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности, — такий він був і в своїх романах. Він не звик іти навпростець. Він звик обминати й погоджувати. Усі Кулішеві романи — зважені, погоджені; усі вони компромісні й опортуністичні.
Він погоджує з вимогами офіційної благонадійности розмови з Леонтієм Васильовичем, як і розмови з Лесею Милорадовичівною.
"Погодженість" — друга натура Кулішева.
3. Гуревич у книзі про кирило-мефодіївців "Молода Україна" (X., 1928) каже про "обмеженість, половинчатість та нерішучість, що лежить на соціальній фізіономії кирило-мефодіївців". Перегляньте любовне листування Кулішеве: на його взаєминах із жінками, на його найінтимніших поривах і рухах серця лежить прикмета тієї самої обмежености, половинчатости й нерішучости. Куліш вагається не тільки в своїх соціально-політичних орієнтаціях і поглядах, але і в своїх закоханостях. Він опортуніст у романах і в громадському житті. Ліквідаторство й ліквідаторські тенденції виразно позначилися на його діяльності як лідера українського громадського руху, вони ж визначають і інтимний бік його життя.
Куліш — романтик!.. Г. В. Плеханов у своїй статті "Мистецтво й громадське життя", аналізуючи окремі факти з російської та французької романтичної літератури, визначає соціальну природу цієї літературної течії як таку, що в її основі лежить "розлад між митцями та громадським середовищем, що їх оточує".
Це вихідне твердження плехановське треба мати на увазі завжди, досліджуючи Кулішеву творчість, ідеологію й життя. Ми казали, що для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами авторовими і виконанням, між зовнішньою тенденцією й внутрішнім сенсом фактів. Цей самий розлад ми спостерігаємо і в романах Куліша. Він ніколи не наважується одверто заявити про свої бажання, про свою хіть, одверто проявити свою змисловість: розкрити себе, розкрити жінку. При зустрічах із жінками він залишається "безчувственним", він одягає маску офіційної благонадійности.
— Під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала! — пише Куліш у листі до Лесі Милорадовичівни з 22 лютого року 1859.
Оця протилежність "поверховности" й "душевної глибини", оцей розлад між зовнішнім виглядом і внутрішньою приголомшеною пристрастю — такий був Куліш, і ця двоїстість, суперечливість, несталість кидалися в вічі при першому знайомстві з ним.
Палкий і водночас стриманий, пристрасний і методичний, подібний на пастора чи на вчителя, людина формул, замкнений у вироблених формулах!.. У Кулішеві вражало це поєднання палкої натури з менторством і педантичним провінціалізмом.
— Людина він палка, — описує Куліша Віра Аксакова, — але він замкнув себе в якийсь методизм способів ("приемов"), навіть розмови й почасти думки. В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм, тимчасом, як під цим чути пристрасну натуру, що її, проте, як здається, перемагає досить міцний характер.