— Напиши, чи получив уже з Петербурга те, що тобі мусив Каменецький вислати?
І ще далі 11 вересня:
— Чи получив ти книжечку од Білозерського? Там всього одинадцять повісток, бо ту, що птиці літали, не помістили, чим мене дуже звеселили за тим, що вона з фантастичеського роду.
В середині Марка Вовчка все співало: мріяне здійснено. Таки вона авторка, письменниця, та ще й не абияка. І доля української Жорж Занд уже носилася перед її очима.
Є почуття, що їх не можна забути; до таких почуттів належить і свідомість свого визнання, своєї письменницької обраности, нових шляхів, переродження, росту.
Авторське самолюбство Марковичевої було заспокоєне:
— Поправок зовсім нема, щоб там що було вставлено, ні, тільки де, то зчеркнуто, бо, каже Куліш:
— Ви, Маріє Олександрівно, дуже сиплете богатствами — треба надалі берегти.
I ще каже:
— Це тілько ваша проба пера…
Отже, чимало він казав.
Погостювавши в Мотронівці днів зо два, на третій день Марковичева рушила далі на Борзну й Орел…
— Попрощалась з Пантелеймоном Олександровичем, і так мені сумно стало. Коли то ще побачу. І на небі ясно, й люди добрі до мене, а все-таки чогось сумно мені, що й не сказати.
Із собою повезла Марковичева портрет Куліша — "такий як живий він", "Епілог до "Чорної ради"" та 5 екземплярів "Проповідей" Гречулевича для роздачі.
Оцінюючи свою подорож, Марко Вовчок казала:
— Хоч і журила мене дорога і розлука, та все добре, що я поїхала. Якось лучче тепереньки, ясніше мені.
З Кулішем у неї зав’язуються найкращі стосунки. Як і з Немирова, так і тепер з Орла вона посилає до нього рукописи своїх нових оповідань.
Чоловікові вже з Орла пише:
— Скінчу "Гайдамаку" (здається, буде по-іншому) та й тобі перешлю одного екземпляра і Пантелеймону Олександровичу другого.
11 вересня 1857:
— Сподіваюсь у слідующу пошту тобі дещо вислати і до пана Куліша тож.
20 вересня:
— Чи одібрав уже лист од Пантелеймона Олександровича? Повістки од Каменецького?
У двадцятих числах вересня:
— Напиши мені, не забувай, чи одібрав ти лист од Каменецького, а при листу й "Повістки"? Чи одібрав лист од Пантелеймона Олександровича?
Сидівши в Орлі, Марковичка працювала.
— Потроху робота моя іде. Те, що почала в Немирові, уже скінчила зовсім. Починаю друге.
Збиралась Марко Вовчок уже й додому вертатись до Немирова, нудьгувала за чоловіком, за немирівськими приятелями своїми, Іллею Петровичем Дорошенком, про якого ввесь час в Орлі турбувалась, чи пише він свою географію, Гаврилом Петровичем Барщевським, та гаялась усе в Орлі, бо чекала на лист від Куліша. Марії Олександрівні хотілось ще раз побачитись із Кулішем перед тим, як роз’їдуться вони остаточно, може, на цілий рік, а то й більше: вона до Немирова, а він — до Петербурга. Отже, й сиділа Марко Вовчок в Орлі, ждала на лист від Куліша з Мотронівки. Куліш мав попередити її, коли він виїде з Мотронівки.
— Жду листу од пана Палія[26]. Коли б його ще побачити хоч раз єдиний!.. Та що це я говорю, побачу та побачу, це певно, аби живі ми були, то побачимось, а мені жадалось би побачити його от тепер, їхавши додому! — писала Марковичка з Орла 27 вересня 1857 до свого чоловіка.
Марко Вовчок та Куліш умовились виїхати одночасно числа 10—11 жовтня, щоб зустрітись їм не в Орлі і не в Мотронівці, а десь у дорозі, на одній з поштових станцій, так що нікому й на думку не спало б їхнє побачення.
Батурин, Кролевець, Кроми, Орел — так було їхати Кулішеві на Москву, а Марковичевій вертатись з Орла до Немирова.
9 жовтня Марковичка писала чоловікові з Орла:
— Чого це ти сумуєш, мій друже, хіба хочеш, щоб я знов нездужала? А я тепереньки зовсім здорова, зовсім здорова, нічого не болить. Виїду, може, завтра (10 октября). Сподіваюсь, що завтра вже дещо буде укладено й наготовлено. Сьогодні їду попрощатися з добрими людьми.
А Куліш 11 жовтня з Мотронівки повідомляв Миколу Даниловича Білозерського:
— Їдеться в Петербург у неділю рано-вранці, на Батурин, тому ласкаво прохається взяти не таку багатоверстну подорожну — до станції перед Кромами. Виїду з Миколаївки [маєток Миколи Даниловича коло Мотронівки], де буду ночувати на неділю або ж обідати в неділю. Та conditio sine qua non звільнити мене від коней Віктора Миколайовича.
Віктор Миколайович Забіло був за смотрителя поштової станції. Куліш і Забіло не терпіли один одного.
Перше побачення й знайомство в Мотронівці на людях не задовольнило ані Куліша, ані Марковичеву. До того ж натягненість і ніяковість першої зустрічі зникла не відразу. Марія Олександрівна була конфузлива, сором’язлива й мовчазна. Їй треба було звикнути, примусити, перемогти себе, щоб на людях вийти за межі ніякових і порожніх "так" і "ні".
Отже, дорожню зустріч на поштовій станції вибрали Куліш і Марковичева як найзручніше місце, щоб побачитись удвох на самоті й уникнути будь-яких зайвих розмов. Коли Марковичева й не робила з цієї зустрічі будь-якого секрету від свого чоловіка, то Куліш, як завжди обережний і передбачливий, волів своє побачення з молодою письменницею зберегти не розголошуючи.
3
Після цієї дорожньої зустрічі в жовтні року 1857 Куліш побачився з Марком Вовчком знов лише в січні 1859. Ентузіазм Кулішів щодо Марковичевої зростає. 26-го листопада 1857 він писав до Шевченка в Нижній Новгород:
— Хотів я послать тобі, мій друже шановний, Тарасе, дещо з нових книжок, которі в мене друкуються, та трудно набрать по листку з-під великих куп друкованого паперу. Нехай як доведеться все до ладу, тогді й пришлю.
— Побачиш, — додає Куліш, — які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти. Де ж пак не диво, московка преобразилась в українку та такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийнялись би в міру. Ось побачиш, що на світі степові квітки.
Грудня 22 Куліш послав був Шевченкові зброшуровані "Оповідання" Вовчка.
— Посилаю тобі, брате Тарасе, з цією поштою "Оповідання" Вовчка. Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.
Але чомусь Тарас Григорович Вовчкових оповідань не одержав.
20 січня 1858 Куліш у листі до нього нотує:
— Вовчка тобі давно послано. Яке твоє буде про його слово?