Зверніть увагу на цю Кулішеву оцінку: "Найкраще в нашій літературі", "зразки для Шевченка" і водночас цілком протилежні твердження: "Не думаю, щоб це був талант. Талант, може, з’явиться згодом".
Нема таланту — і найгеніальніша письменниця.
Нема вроди — і надзвичайний успіх у чоловіків.
"Мовчазна та конфузлива" — і найпривабливіша, найчарівніша жінка.
Як письменниця і як жінка, Марко Вовчок та сама. Її твори такі звичайні, що в них "не скрізь пізнаєш, що взято з натури, а що створено". Важливо тут те, що "нема вигадки — усе було, як трапилось, і розповідано саме так, як було й трапилось". Її твори прості, як життя. Отією простотою життєвою вона й приваблює.
***
У Куліша був антиіндивідуалістичний погляд на мистецтво. Ще року 1846 він писав до Шевченка:
— Ваші твори належать не самим Вам і не самому Вашому часу; вони належать всій Україні і говоритимуть за неї вічно. Це надає мені право втручатись в діла вашої фантазії й творчости і вимагати від них твердо, щоб їх було доведено до найможливішого ступеня досконалости.
Цей погляд на творчість поета як на всенародну власність, і на своє право вдосконалювати, а тому й втручатись, вимагаючи змін і поправок, — погляд цей зберігся у Куліша й року 1859.
— Коли в тебе, — писав Куліш до Тараса в листі з 22 грудня р. 1859, — є гарні вірші, то пришли перше мені, щоб пішло воно з моєї руки.
Куліш культивував ідеал безособової, всенародної творчости, — в згоді з цим він і на поетичну діяльність письменників, своїх сучасників, дивився як на спільну, колективну, громадську справу. Дивився так, як сліпі кобзарі, як народ дивиться на пісні: пісня не належить нікому особисто, вона належить загалові, вона безіменна.
Народна творчість не знає особи автора, авторського "я", а тільки спільне, колективне, безособове "ми".
Твори письменника, на думку Куліша, належать не тільки авторові, вони належать Україні й вічності. Вони — громадське діло, діло всього народу, здобуток нації, а тому й він, Куліш, не тільки має право, але це його невідмінний обов’язок "втручатись і вимагати".
Оповідання Марка Вовчка теж пішли з Кулішевої руки. Публікацію її оповідань узяв Куліш на себе.
У червні р. 1857 він одержав був усі 12 оповідань Марка Вовчка і засів їх правити: дав, за власними словами, "зразки художньої редакції".
У липні "Оповідання" були переписані в Немирові, причім з багатьма композиційними і стилістичними поправками Куліша Марко Вовчок не згодилася. Потім цей рукопис переписав Данило Каменецький, відновивши первісний їх текст, тоді їх знову помалював Куліш і аж тоді оповідання пішли до друкарні.
19-го липня 1857 Куліш писав до Милорадовичівни:
— Печатаю я, мої сестриці-голуб’ята, "Народні оповідання" Марка Вовчка.
А до цього повідомлення додає:
— Побачите, що це за диво, що за краса нашої мови, що за слава нашому сільському людові. Всі повісті написані так, як народ розказує — видумки нема: іменно такії случаї були з народом, іменно так він живе, мучиться і серцем обертається до Бога (19/VII—1857).
У першу збірку Марковичевих оповідань увійшло всього 11 повісток: "Сестра", "Козачка", "Чужак", "Одарка", "Сон", "Панська воля" ("Горпина"), "Викуп", "Свекруха", "Знай, ляше" ("Отець Андрій"), "Максим Тримач", "Данило Гурч".
Оповідання, що їх надіслала Марко Вовчок до Куліша, були в сировому вигляді — без заголовків, без розділів. Куліш зредагував їх, скомпонував, підготував до друку і тільки одне оповідання "Чари" відклав надалі. ""Чар"", — написав Куліш на оригіналі, — зовсім не містити, все з дійсности, а це з фантазії: кидає тінь недовір’я на все". Згодом Куліш видрукував "Чари" в своєму альманахові р. 1859 "Хата".
У розмові з Марковичкою Куліш поясняв свій погляд.
Мовляв, він і в предисловії писав, що це факти етнографічеськи списані, то ця повість й не йде туди, а, проте, він каже, що дуже, дуже добра.
***
Літо року 1857 — червень — липень — серпень — Куліш сидів у Петербурзі.
Петербург. Літо. Вапна [Так в оригіналі. — Прим. верстальника]. З-під воріт великих петербурзьких кам’яниць вогкий, гнилий петербурзький сморід.
Як інституці, Кулішеві рідко щастило прогулятись десь на дачу, а, повернувшись годин за три-чотири додому, він уже знаходив листи, на які треба відповідати, пакети, які треба читати, книгарів, що їм треба видавати книжки, а іноді кажуть, що в його відсутність заходив такий-то в такій-то справі, і вже йому стає прикро, що його не застали вдома.
Сам! Увесь час сам, і самотнє життя його, ніби чернече.
— Я сам, вічно сам, і чернече життя починає стомлювати мене нестерпно. Нема в душі сил, щоб вічно підіймати все нові й нові праці без сердешного відживлення, без родинного животворчого елементу.
— Надто вже я подібний на архієрея і іноді радий був би змінити свою рясу на свитку селянина, та обставини примушують мене бути подвижником супроти моєї натури.
В петербурзькій літній нудьзі, перервавши листування з дружиною (Олександра Михайлівна жила в Мотронівці, взаємини її з чоловіком загострилися, між Кулішем і нею позначилася певна холодність, і вона нічого не писала до чоловіка. "Чому ти не пишеш? — запитував Куліш дружину в листі з 18/VI—1857. — Як пояснити твоє мовчання? Хоч з’ясуй мені сенс твого упертого мовчання"), Куліш розпочав жваве листування з Марковичкою та Опанасом Васильовичем з приводу першої збірки і з приводу дальшої роботи. Листування й заочне знайомство викликало в Куліша та Марковичевої бажання особистої зустрічі й особистого знайомства, що й здійснилося тоді ж, у серпні року 1857.
2
У серпні р. 1857 Куліш виїхав із Петербурга в Україну, наперед списавшись із Марковичевою й умовившись зустрітись із нею в Мотронівці Борзенського повіту, на Чернігівщині, маєткові Білозерських, де в матері жила й дружина Кулішева.
Тоді ж, у 20 числах серпня, Марковичева вдвох із малим своїм сином Богдасем виїхала через Київ та Чернігів до Борзни.
— Недалечко вже й до Куліша мені! — писала з Києва до чоловіка Марковичева. — Не журись же бо, мій друже, піжди, я напишу тобі усе чисто, то й світ тобі угору підійметься.
Дарма що Марковичева поїхала з Немирова, маючи на увазі одвідати родичів в Орлі, там спочити й полікуватись, — така була офіційна версія подорожі, — за головну мету її подорожі була зустріч із Кулішем. З Немирова до Орла вона їхала через Мотронівку.