Марк вибачив лукавим обмовникам, а коли сенешаль Дінас із Лідана потрапив якось у далекому лісі на заблуканого, нещасного горбатого карлика, він привів його до короля, король змилувався і відпустив йому провину. Та добрість короля тільки дратувала баронів; вони знову застали Трістана з королевою і так присяглися один одному: як не вижене король свого небожа із країни, то вони вернуться до своїх міцних замків і встануть на Марка війною. Вони запросили короля на раду:
— Королю, люби нас чи ненавидь, то воля твоя, але ми хочемо, щоб ти прогнав Трістана. Він кохає королеву, це може побачити кожен. А ми, ми цього не можемо стерпіти. Король, їх слухавши, зітхнув і мовчки опустив голову.
— Ні, королю, ми цього не стерпимо, бо ми тепер знаєм, що ця новина, перше така вразлива, тебе більш не дивує і що ти спочуваєш їх злочину. Що ж учиниш ти? Подумай, послухай ради. Ми — коли ти не відішлеш небожа від свого двору назавжди,— ми зречемося тебе й твого двору, вернемося до своїх баронете, заберемо з твоєї облади і су сідів. Так ми кажемо тобі: вибирай же! [67]
— Сеньйори, раз уже я повірив бридким словам, що ви казали на Трістана, і мені довелось каятись у цьому. Але ви — мої феодали, і мені не хочеться позбутися послуг моїх людей. Дайте ж мені пораду, прошу вас, ви повинні мені бути за порадників. Ви знаєте, що я не люблю непомірних гордощів та високодумства.
— То скажіть покликати, королю, карлика Фросіна. Ви не вірите йому через ту пригоду, що в саду. А хіба ж не вичитав він, проте, по зорях, що королева вийде того вечора під велику сосну? Він багато чого знає, порадьтеся з ним. І прибіг тоді проклятий горбань, і Деноален його обняв. Слухайте, якого лукавства научив він короля.
— Звеліть, королю, вашому племінникові, щоб він одвіз узавтра вдосвіта якнайшвидше в Кардюель листа до короля Артура , писаного на пергаменті і добре запечатаного воском. Королю, Трістан спить уночі біля вашого ліжка. Після першого сну вийдіть із кімнати, і присягаюсь вам богом і римським законом, що як любить він Ізольду нечестивою любов'ю, то йому захочеться поговорити з нею перед від'їздом; коли він підійде до неї так, що я того не знатиму, а ви не побачите — звеліть мене вбити. Дайте мені лише зробити те, що я знаю, і не кажіть Трістанові про своє доручення, поки не підете всі до сну.
— Гаразд,— мовив Марк,— хай буде так.
Тоді піднявся карлик на мерзенні хитрощі; він пішов до пекаря, купив у того за чотири деньє (15) білої муки і сховав її собі під одежу. Чи хто коли міг додуматись до такої лукавої вигадки? Настала ніч, король потрапезував, слуги його поснули у великій, сусідній з його опочивальнею кімнаті, [68] а Трістан підійшов, як завжди, до королевого ложа.
__ Любий небоже, вволь мою волю: поїдь верхи до короля
Артура в Кардюель, одвези йому цього от листа, привітай його від мене і довше, як день, не барись там.
— Завтра я одвезу листа, королю.
— Так, узавтра до схід сонця.
І от Трістан у великій тривозі. Од його ліжка до ліжка королевого не більше як на один спис. Шалене бажання охопило його — поговорити з королевою, і він присягся сам собі в серці, що перед світом, коли король Марк спатиме, підійде до неї. О боже, яка безумна думка! Карлик спав, як звичайно, в королівській світлиці. Коли здалось йому, що всі поснули, він устав і насипав між постіллю королеви та Трістановою білого борошна: коли б захотів хто із закоханих підійти до другого, сліди його мали зостатись на борошні.
Та Трістан не спав іще. Він побачив, що робить карлик, і подумав:
"Що ж воно таке? Цей карлик не має звички дбати про моє щастя; проте я ошукаю його: треба бути дурнем, щоб залишити для нього сліди своїх ніг".
Опівночі король устав і вийшов, а за ним горбатий карлик. У кімнаті було темно. Ні свічки запаленої, ані світильника. Трістан підвівся і став у себе на постелі. Боже наш! Навіщо йому спало це на думку? Підкорчивши ноги, він змірює оком віддалення, плигає й опиняється на королевому ліжку. Леле! Напередодні в лісі великий вепр поранив його іклом у ногу, і, на нещастя, рана досі не була перев'язана. Отож як плигав він, то від зусилля рана відкрилася [69] і з неї потекла кров; але не бачив Трістан крові, що струмує з ноги і червонить білизну на постелі. Тим часом на дворі карлик, силою своїх чарів, дізнався, що закохані одне біля одного.
Він задрижав з радості і мовив Маркові: •— Ідіть, королю, і коли ви їх не застанете вкупі, то звеліть мене повісити.
І от ідуть вони в світлицю — король, карлик і чотири лукаві вельможі. Трістан їх почув: він борзо встав, кинувся і досяг свого ліжка. Та горе! Кров саме в ту хвилину, як він стрибав, сильно полилась на муку; а тут уже й король, і барони, і карлик, несучи світоч. Трістан і Ізольда вдали, ніби сплять. Вони зостались самі в покої, і тільки Перініс спав біля ніг Трістанових і не ворушився. Але побачив король пурпурову пляму на своїй постелі і свіжо-закривавлену муку на долівці. Тоді чотири барони, що ненавиділи Трістана за його мужність та рицарську вдачу, придержують його на ліжку, погрожують нещасній королеві, сміються з неї, знущаються і обіцяють їй правий суд. Приглянувшись до Трістана, вони знайшли його рану.
— Трістане,— каже король,— ти вже нічим не можеш виправдатись; узавтра ти помреш.
А той волає до нього:
— Змилуйтесь, королю! Іменем господа, що постраждав за людей, змилосердьтесь над нами.
— Пометись за себе, королю,— кажуть на те лукаві.
— Любий дядьку, не за себе я благаю; що мені смерть? Певна річ, коли б я не боявся вас розгнівати, я дорого відплатив би за образу цим от боягузам, що без вас, королю, [78] не зважились би діткнутись руками до мого тіла. Та я шаную вас і люблю вас, і тому здаюсь на вашу ласку; що хочете, те й чиніть зо мною. Але пожалійте, сеньйори, пожалійте королеву! І Трістан упав Маркові до ніг.
— Змилуйтесь над королевою, бо коли єсть у цьому замку людина, що посміла б неправо запевняти, ніби я любив її злочинною любов'ю,— та людина мусила б зустріти мене в чесному двобої. Змилуйтесь над королевою, на бога!
Але барони міцно зв'язали його, зв'язали і королеву. О! Коли б знав він, що йому не дадуть довести свою безневинність на поєдинку, то краще дав би він себе на частини розірвати, ніж ганебно зв'язать. Та він здався на волю божу, бо знав, що ніхто не зважиться підняти на нього у двобої руку. І його була правда: він недаремне надіявся на бога. Коли він присягався, що не любив королеву злочинною любов'ю, вороги сміялися з того, як з нахабної брехні. Але я звертаюся до вас, сеньйори: вам відомо про дання, випите на морі, і ви знаєте, чи він казав неправду. Не вчинок виказує злочин, а суд. Люди бачать вчинки, але бог бачить серце,— і один лише він суддя праведний. Від нього ж то й іде той порядок, що коли кого в чому обвинуватять,— то й може виправдатись у чесному двобої, і завжди він сам бореться на боці безневинного. Ось чому Трістан вимагав суду і поєдинку і остерігався образити короля Марка. Але якби знав він, що має статись, він повбивав би зрадників. Господи, чому він не повбивав їх?