Король учинив так проти свого серця. Ніч упала, він зоставив мисливців у пущі, посадив за собою на коня карлика і вернувся до Тінтажеля.
Знавши прохід в огорожі, він дістався в сад, і карлик підвів його до великої сосни.
— Славний королю, вам треба вилізти між віти оцього дерева. Майте напоготові лука й стріли: може, вони вам стануть у знадобі. Та чекайте тихо — довго чекати вам не доведеться.
— Іди геть, дияволів собако! — одповів Марк.
І карлик пішов, одвівши з собою й коня. Він казав правду: королю не довго довелося ждати. Тієї ночі світив місяць, ясний та прекрасний. Схований між гіллям, король побачив, як його небіж перескочив через гостру огорожу. Трістан підійшов під дерево і кинув у воду трісочки та хмиз. Але, кидаючи їх, він нахилився до води — і побачив одбиту там королеву постать. О, коли б міг він спинити трісочки, що вже попливли! Та ні... швидко біжать вони за водою через сад! Там, у жіночих покоях, Ізольда жде їх та виглядає; от уже, напевне, вона їх бачить — і поспішає садом. Хай бог береже закоханих! Вона йде. Трістан сидить [61] нерухомо й дивиться на неї; він чує, як на дереві заскрипіла покладена на тятиву стріла. Вона йде, бистра та обережна, як звичайно. "Що ж це таке? — думає вона.— Чому Трістан не біжить мені цього вечора назустріч? Чи не побачив він якого ворога?" Вона спинилась, пильно вдивляючись у гущавину; раптом при місячнім світлі помітила й собі королеву тінь у воді. Добре проявила вона тут мудрість жіночу, не звела очей угору, на дерево" "Господи милосердний,— сказала потихеньку,— вчини лише так, щоб я перша могла заговорити".
Вона підійшла ще ближче. Слухайте ж, як попередила вона мовою свого милого.
— Сеньйоре Трістан, на що ви насмілились? Кликати мене в таке місце, у таку годину! Багато вже разів ви мене викликали — про щось благати, кажете. Про що ж саме? Чого ви від мене сподіваєтесь? Я прийшла-таки, бо ж не можу забути, що коли королева, то за те маю бути вдячна вам. Так от питаю тепер: чого ви хочете?
— Я благаю вас, королево, пом'якшити королівський гнів!-Вона тремтить і плаче. А Трістан благословляє господа бога, що виявив він небезпеку його коханці.
— Так, королево, я багато разів кликав вас, і все намарне; жодного разу, відколи король мене прогнав, ви не виходили до мене. Та змилосердьтеся над нещасним, що перед вами; король ненавидить мене, не знаю за що; а хто ж може уласкавити і втишити його гнів, як не в", королево, як не люб'язна Ізольда, кому довірив він своє серце?
— Та чи справді ж, Трістане, ви й досі ще не знаєте, що він думає зле на нас обох? І що думає! В якій зраді нас [62] винуватить! Хіба мені, ще збільшуючи сором та наругу, про те вам розказувати? Мій володар гадає, що я люблю вас злочинною любов'ю. Та господь знає все, і коли я кажу неправду, хай він укриє соромом моє тіло! Ніколи не давала я свого кохання нікому, опріч того, хто перший узяв мене, дівчину, в свої обійми. 1 ви бажаєте, Трістане, щоб я просила за вас короля? Та коли б він тільки дізнався, що я вийшла сюди під сосну, він узавтра розвіяв би мій попіл по вітру! Трістан застогнав тоді тяжко:
— Кажуть, любий дядьку: той не грішний, хто не чинить гріха! У якому ж серці могла зародитись така підозра?
— Що ви хочете сказати, Трістане? Ні, король, мій володар, не міг сам такої гидоти намислити. Але лукаві люди переконали його в тому, бо шляхетне серце легко піддається намовам. Вони любляться, сказали йому обмовники, і повернули нам це на злочин. Так, ви любили мене, Трістане, навіщо ще таїти? Бо хіба ж я не дружина вашого дядька, хіба ж я не врятувала вас двічі од смерті? І я, я вас теж любила: адже ви належите до королівської родини, а я багато разів чула від моєї матері, що та жінка не любить свого мужа, котра не любить його кревних. Я любила короля, а тому любила й вас, Трістане; і тепер, коли він вам поверне свою милість і ласку, я буду рада та щаслива... Але тіло мені дрижить, страх мене огортає, я йду звідси, бо й так пробула тут надто довго.
Король, схований між гіллям, на те слово відчув жалощі і тихо усміхнувся. Ізольда побігла, а Трістан їй услід гукнув: [63]
— Королево, іменем спасителя молю вас помогти мені, змилуватись надо мною. Боягузи хотіли віддалити від короля всіх, хто його любить. їм це вдалося, і тепер вони сміються з цього. Гаразд, я піду геть із цієї країни, нещасний, як тоді, коли до неї прийшов, але одного ще попросіть у короля: хай він за колишні мої послуги дасть мені із своєї скарбниці стільки, щоб я міг посплачувати свої видатки, викупить коня та зброю — і без сорому помандрувати до чужих земель.
— Ні, Трістане, не годиться вам мене про це просити. Я одна в цьому краю, одна в цьому палаці, де ніхто мене не любить, без жодної вірної руки, уся у владі королевій. Може, досить, щоб я сказала йому слово за вас, і він пошле мене на ганебну страту. Хай господь вам поможе, друже мій! Король несправедливо ненавидить вас, але хоч де б ви пішли, бог буде для вас другом і оборонцем.
І вона побігла в свою світлицю, і Бранжієна обняла її там, стривожену та стурбовану; королева розповіла їй усе. Бранжієна тоді:
— Ізольдо, пані моя,— каже,— велике чудо зробив для вас господь. Він милосердний і не хоче, щоб невинні страждали.
Під великою сосною Трістан тим часом, обпершись об мармурову огорожу, гірко скаржився:
— Хай змилується господь надо мною і одверне од мене несправедливість мого дорогого пана.
Як перескочив же він через садовий паркан, мовив собі король усміхаючись:
— Милий небоже, хай благословенна буде ця хвилина! [64]
Далека подорож, що ти в неї збирався вирушити вранці, вона вже скінчилась.
Карлик Фросін на узліссі читав на зорях; він вичитав, що король має послати його на смерть. Почорнівши від страху та сорому, він надувся зо злості і швидко кинувся втікати до уельської землі.
7. Карлик Фросін
Король Марк помирився з Трістаном. Він дозволив йому вернутися в замок, і, як раніше, знову ночує Трістан у королівській опочивальні разом з ближніми та вірними людьми; коли захоче, може він туди входити і виходити відтіль. Короля це вже не турбує. Та хто може довго таїти своє кохання?