Воротар подумав, що він і справді не при своїм умі, і сказав:
— Ану, підійди ближче! Де це ти так довго пробував?
Трістан, одмінивши голос, відказує:
— Був я на весіллі у приятеля мого, абата, в Моні. Він одружився з абатисою, товстою жінкою в намітці. Від Бе-зансона аж до Мона (27) усіх попів, абатів, ченців та клерків покликано на весілля; усі з кийками та патерицями в руках, плигають, скачуть та танцюють на моріжку, у затінку високих дерев. Та я покинув їх і прийшов сюди: сьогодні я мушу услуговувати при королівському столі.
Воротар тоді каже:
— Заходьте ж, сеньйоре, сину Ургана Волохатого; ви великі на зріст і вкриті волоссям так само, як і він, ви зовсім-таки схожі на батька.
Коли він увійшов у гброд, граючися своєю палицею, слуги [159] та стайничі збіглися юрмами і почали цькувати його, як того вовка.
-— Глянь! Глянь! Божевільний! Го-го! Го-го!
Вони кидають на нього камінням, нападають із киями; а він терпить те все, іде далі, підскакуючи, і, коли його б'ють з лівого боку, він повертається і б'є праворуч.
Серед сміху та галасу, маючи позад себе шалене стовпище, він дійшов до порога світлиці, де сидів на троні король Марк, а біля нього королева. Він наблизився до дверей, почепив ціпка собі на шию і ввійшов.
Побачивши його, король мовив:
— Оце-то любий товариш до розмови! Хай він підійде ближче.
Його приводять, палиця теліпається в нього на шиї.
— Добридень, друже!
Трістан одповів своїм чудно зміненим голосом:
— Королю, добрий і шляхетний з-між королів, я знав, що, побачивши вас, серце моє розтане з ніжності. Хай бог помагає вам у всіх ділах!
— По що ти прийшов сюди, друже?
— Я прийшов по Ізольду, яку так палко люблю. У мене є сестра, вона теж прийшла зо мною, це прекрасна Брюн-гільда. Королева уже вам набридла, попробуйте цієї: поміняймось, я дам свою сестру, ви мені оддайте Ізольду; я її візьму і вірно вам служитиму.
Король засміявся та й каже до причинного:
— А що ж ти робитимеш із королевою, як я її тобі дам? Куди ти поведеш її? []160]
— Туди, високо, де між небом і землею стоїть мій чудовий скляний палац. Сонце грає в ньому своїм промінням, вітрам не похитнуть його; я понесу королеву в світлицю з кришталю, всю заквітчану трояндами, всю затоплену вранці сонячним сяєвом.
Король та барони кажуть тоді один до одного:
— Оце-то славний дурень, мастак поговорити!
А він сів на килим, ніжно поглядаючи на Ізольду.
— Друже,— мовив Марк,— звідки в тебе надія, що королева хоч погляне на такого потворного блазня, як ти?
— Я маю на те право, королю; я зробив для неї багато подвигів, через неї я й з розуму спав.
— Хто ж ти такий?
— Я Трістан, той, хто так палко кохав королеву, той, хто кохатиме її до сконання.
На це ім'я Ізольда зітхнула, змінилась в обличчі і гнівно скрикнула:
— Іди пріч! Хто тебе завів сюди? Геть, злий дурню!
Юродивий примітив її гнів:
— Королево Ізольдо,— каже,— чи пам'ятаєте ви той день, коли я, поранений отруєним списом Моргольта, взявши з собою на море свою арфу, приплив до ваших берегів? Ви мене вигоїли. Невже ви забули про це?
Ізольда одповіла:
— Геть відсіля, дурню, ні твої жарти, ні ти сам мені не до вподоби.
Тут Трістан повернувся до баронів і почав їх гнати до дверей, примовляючи: 161
— Забирайтеся відси, дурні, нехай я віч-на-віч поговорю з королевою. Я ж прийшов сюди милувати її.
Король зареготався, Ізольда почервоніла:
— Виженіть цього безумця, королю!
А божевільний знову чудним своїм голосом:
— Королево Ізольдо, пам'ятаєте того великого дракона, що я вбив у вашому краю? Я сховав його язик у себе в одежі і, опалений його трутизною, упав край болота. Я славний був тоді рицар... і я мався вмерти, але прийшли ви і врятували мене.
— Мовчи! — відповіла Ізольда.— Ти безчестиш рицарів, ти не при своїм умі, одколи вродився. Хай будуть прокляті моряки, що привезли тебе сюди замість укинути в море! Засміявся юродивий і провадить далі:
— Королево Ізольдо, а пам'ятаєте ту купіль, де ви хотіли вбити мене моїм мечем? казку про золоту волосинку, що вас заспокоїла? і як я, боронячи вас, бився з боягузом сенешалем?
— Мовчи, лихий оповідачу! Навіщо ти сюди прийшов зо своєю маячнею? Певна річ, ти вчора звечора був п'яний, і п'яному тобі все це наснилось.
— Правда ваша, я п'яний, та ще й від такого напою, що це сп'яніння ніколи не минеться. Королево Ізольдо, чи впам'ятку вам той теплий день погожий серед широкого моря? Вам захотілося пити — згадуєте, королівська доню? Ми випили обоє з одного кубка. З того часу я завжди п'яний — і недобрим сп'янінням...
Сама лише Ізольда могла зрозуміти ці слова. Почувши їх, вона закрила голову своєю мантією, встала і хотіла вийти, [162] але король задержав її за горностаєву відлогу, щоб знову сіла поруч нього.
— Почекай трохи, мила Ізольдо, дай нам дослухати до кінця всі ці химери. Дурню, якого ремества ти знаєш?
— Я служив королям і графам.
— Справді? Ти вмієш полювати з собаками та з птахами?
— Певне діло; коли мені заманеться полювати в лісі, я вмію ловити з хортами журавлів, що літають попід хмарами, з гончаками — лебедів, білих та сірих гусей і диких голубів, а з лука я б'ю норців та водяних бугаїв.
Всі од щирого серця засміялись, і король спитав:
— А по яку здобич ходиш ти на річку?
— Я добуваю там усе, що трапиться: з яструбами — лісових вовків та великих ведмедів, з кречетами — вепрів, з соколами — сарни та лані, з коршаками — лисів, а з кібчиками — зайців; і коли я вертаюсь до того, хто мене прийняв за гостя, я вмію добре гратися палицею, частувати стайничих головешками, строїти арфу, співати, приграючи собі, кохати королев і кидати в струмок добре застругані хмизинки та трісочки. Справді, чим я не хороший менестрель? Ви ж бачили сьогодні, як я вмію орудувати києм. І він почав розмахувати ним круг себе.
— Забирайтесь відсіля, сеньйори корнуельські,— гукав він,— чого вам ще тут треба? Чи не ситі ви досі, не зодягнені?
Король, посміявшись з божевільного, сказав подати собі коня та ловчих соколів і поїхав у поле, забираючи з собою баронів та стайничих. [163]
— Королю,— сказала йому Ізольда,— я втомилась, мені якось невесело. Дозволь мені піти до моєї світлиці відпочити. Несила моя слухати довше оті нісенітниції Замислена ввійшла вона в свою кімнату, сіла на ліжку — і тяжко зажурилась.