— Люба моя, ти бачиш, як сохну я і в'яну; чи не могла б ти пошукати в лісі зілля, що зарадило б моєму лиху? Ось два раби, вони тебе проведуть; вони знають, де ростуть помічні зілля та трави. Іди ж із ними і знай, сестро, що я посилаю тебе в ліс, бо йдеться про мій спокій і життя моє. Раби повели служницю. Прийшли в ліс, і вона хотіла спинитись, побачивши, що навколо росте дуже багато [51] корисних рослин. Але вони примусили її йти далі.
— Ходімо, дівчино, це не те місце, що треба,
Один із рабів ішов перед неї, другий — позаду. Не було вже там протоптаних стежок,— терен, глід та вовчі ягоди слалися густо. Тоді той, що йшов попереду, вихопив меча і повернувся. Вона кинулась до другого, щоб поміг їй,— а в того теж блищав меч у руці, і він мовив:
— Дівчино, ми маємо тебе вбити.
Бранжієна впала на траву, і руки її намагались відхилити вістря мечів. Вона благала рабів так ніжно і так жалібно, аж вони сказали:
— Дівчино, коли Ізольда, пані твоя і наша, хоче твоєї смерті, то, певне, винна ти у великому злочині.
А вона їм:
— Не знаю,— каже,— друзі. Жодного лихого вчинку не пам'ятаю. Коли ми виїхали з Ірландії, то кожна з нас узяла з собою як найдорожчу оздобу білу як сніг сорочку для своєї шлюбної ночі. На морі Ізольда розірвала свою шлюбну сорочку, і я їй у перший після вінчання вечір позичила свою. Оце, друзі, і вся моя провина. Що ж, коли вона хоче моєї смерті,— перекажіть їй, що я шлю їй привіт і люблю за її добро і ласку, яких я зазнала від неї з того часу, коли мене, дитину, вкрали морські розбійники і продали її матері і коли поставлено мене до неї, Ізольди, за служницю. Хай господь милосердний береже її честь, її тіло, її життя. А тепер убийте мене, браття, не гайтесь!
Жаль її стало рабам. Вони порадились, а порадившись, надумались, що, може, за такий злочин і не варто платити смертю. Тоді вони прив'язали Бранжієну до дерева і вбили [52] молодого пса; один із них одрізав йому язик і заховав у полу каптана, і обидва стали знову перед Ізольдині очі.
— Вона казала що-небудь? — злякано спитала королева.
— Так, королево, казала. Вона розповіла, що ви розгнівались за такий злочин: ви розірвали на морі білу як сніг сорочку, що взяли з Ірландії, і вона позичила вам для шлюбної ночі свою. Оце, казала вона, і єсть її гріх. Вона дякувала вам за милості, що ви дарували їй з її дитячих літ, і молила бога, щоб він беріг вашу честь і ваше життя. Вона шле вам привіт і свою любов. Ось королево, її язик.
— Убивці!-крикнула Ізольда.— Верніть мені Бранжієну, вірну мою служницю! Хіба ви не знали, що це мій єдиний друг? Убивці, верніть мені її!
— Правду кажуть, королево, що жінка швидко міняється; в одну хвилину вона сміється, плаче, любить, ненавидить.
— Як я могла дати такий наказ? За яке лихо? Чи ж то не моя була товаришка, дорога та мила, вірна і хороша? Ви це знали, вбивці: я послала її шукати зцілющих трав, і вам я довірила її провести! Але тепер я скажу, що ви її замордували, і вас спалять на вугіллі.
— Королево, знайте, що вона жива і що ми приведемо її до вас здорову й незайману.
Але вона їм не вірила і кляла, як божевільна, і вбивців, і себе. Вона звеліла одному рабові зостатися при собі, а другий учвал побіг до дерева, де стояла прив'язана Бранжієна.
— Дівчино, бог урятував тебе, і твоя пані кличе тебе знову. Прийшовши до Ізольди, Бранжієна стала перед нею навколішки, благаючи простити гріхи; а королева впала навколішки перед служницею, і обидві, обнявшися, зомліли.
6. Велика сосна
Не щирої та вірної Бранжієни — самі себе мають берегтися закохані. Та як могли їх сп'янілі серця бути насторожі? Кохання гонить їх, як гонить спрага пораненого оленя до річки або голод — несподівано: пущеного з руки яструба на здобич. Не можна, ох, не можна потаїти любові! Правда, Бранжієнина. мудрість була в пригоді: ніхто не застав королеву в обіймах її милого; та хіба не міг щогодини й щохвилини, скрізь і завжди кожен бачити, як пристрасть хвилює їх, охоплює, стискає, як б'є вона джерелом, ніби молоде вино через вінця в стояні, з усіх почуттів їхніх?
Уже чотири лукаві барони, що зненавиділи Трістана за його сміливість, кружляють навколо королеви. Уже знають вони про її прекрасну любов. Вони палають від заздрості, злоби й радості. Понесуть вони новину королеві і побачать тоді, як ніжність перетвориться в шалену лютість, як Трістана виженуть иріч або пошлють на страту, як тяжко буде мучитись королева. Вони довго боялися Трістанового гніву,:— а прете ненависть перемогла страх, і одного дня чотири барони сказали, що мають про щось із королем говорити, і сказав йому Андре такі слова: — Ясний королю, ми добре знаємо, що ти зараз вельми розгніваєшся, і це дуже нас засмутить. Але ми повинні виявити тобі те, про що саме несподівано дізналися. Ти Щиро полюбив Трістана, а він хоче укрити тебе ганьбою. Даремне ми тебе остерігали; з любові до одного чоловіка [55] ти нехтуєш усіма своїми родичами і баронами, ти не зважаєш ні на кого з нас. Знай же, що Трістан кохає королеву; це суща правда, і про це вже багато говорять. Аж похитнувся король і мовив, одповідаючи:
— Злий чоловіче, що за лукавство задумав ти? Так, я щиро полюбив Трістана. Того дня, коли Моргольт викликав вас на поєдинок, ви дрижали, ви опускали голови, ви були наче німі, а Трістан пішов проти нього за честь цієї землі, і кожною раною, що дістав він у тому бою, душа його могла вилетіти з тіла. Ось за що ви його ненавидите, ось за що я його люблю більше, як тебе, Андре, більше, як вас, більше, як усіх на світі. Що ж бачили ви? Що ви чули?
— Нічого, королю, нічого, чого не могли бачити твої очі і чути твої уші. Пильнуй, дослухайся, ясний королю. Може, ще не пізно.
І вони пішли, залишивши його впиватися на дозвіллі отрутою.
Король Марк не міг скинути з себе їхніх злих чарів. Проти волі власного свого серця він почав стежити за небожем і за королевою. Але Бранжієна це помітила, порадила їм бути обачнішими, і марно підіймався король на хитрощі, щоб випитати правду в королеви. Незабаром зрозумів він, яка це негідна боротьба, і, бачивши, що не може одігнати од себе лихих здогадів, покликав Трістана і сказав йому: