— Зовсім не маєш розуму в голові! — накинулася на нього мати. — Чого голий?
— Не голий, а роздягнутий, — спробував пожартувати Юрко.
— Хочеш застудитися на дорогу?
— Ні, — сказав легковажно. — Хочу загартуватись.
Брат із батьком уже пішли на роботу, тож лишились з матір’ю вдома самі. Стара поралася з постелями, вона вже в них — пенсіонерка, отож неквапно тупцялася з подушками, ковдрами й простирадлами. Потому почне без поспіху замітати й трусити доріжки з підлоги — поспішати їй нікуди.
— На сніданок що приготувати? — спитала.
— Підсмаж картоплі.
У хаті повітря з ночі було несвіже, й він це особливо гостро відчув після двору. Тому рушив до вікна, яке плакало краплями і скинув гачечка з кватирки. Штовхнув її рукою — на нього війнуло тим-таки гострим запахом болотяного лісу. Проти вікна росли кущі бузісу, і він уздрів, як на гілочках тремтять прозорі й холодні водяні кульки. У глибині проглядала спінена ріка, а над нею моталися, стрімко літаючи, великі білі чайки.
— Диви, чайки! — видихнув він. Мати спинилася в нього за спиною.
— Весна! — мовила.
І чи від того слова, чи від моторного матиляння білих тіл, чи від запаху болотяного лісу відчув раптом Юрко той настрій: весняна негода, дерева ніби повитягалися догори, стали навшпиньки — рвонули, як могли, в небо, яке приходить ось у такі ранки до всього сущого; вже оживали ті дерева, вже, здається, прокотився по їхніх капілярах перший трем, а може, збудилася перша хвиля соку, що омиває їхні омертвілі на зиму тіла.
— Відмовився б ти від тієї поїздки, — тихо сказала за плечима мати. — Хіба не було в них кого послати?
— Чого це ти? — повернувся до матері. Вразився раптом обличчя її було тривожне.
— Чи ж я вперше їду? — спитав.
— Вперше — не вперше, — сказала мати, невідривно дивлячись повз нього туди, до ріки, де збуджено ганяли над розбурханим річковим плесом чайки, — а така надворі погода…
— Іду поїздом, — терпляче пояснив він. — А поїзду байдуже: негода чи погода.
— Знаю, — сказала мати, не так вимовляючи, як видихаючи слова, — але в мене серце не на місці.
— А де? — засміявся він.
— Все тобі смішечки, — трохи розсердилася вона — А мені от зовсім не смішно.
Крізь сутінки прорвався важкий градастий дощ, обцвьохав калюжі за вікном, кущі бузку і задзвенів на шибках.
— Зачини кватирку, — сухо сказала мати, — а то в хаті болотом починає тхнути.
Він послухався. Заплеснув кватирку і накинув защібку. Озирнувся, у вічі кинулася розгромлена після сну кімната. Стояло тут двоє ліжок, ще одне — двоспальне — в другій їхній кімнатці, власне комірчині, спали там батьки. Ще була в них малесенька кухня, де панувала залізна плита, а стеля майже звисала над головою. Раптом уперше відчув, яка тісна й маленька їхня квартира, адже їм і стола ніде було поставити, а шафа ледве влізла між його канапою і ліжком, на якому спав брат.
— Робити сніданок, чи спершу приберу? — спитала мати.
— Роби сніданок, — сказав він. — Піду зранку на завод по документи.
— Не хочеться, щоб їхав, — зітхнула мати і неквапно почвалала з кімнати.
Тоді він знову відчинив кватирку і всунув у розетку виделку електробритви. І ніби на цей рух чи зудливий звук приладу чайки раптово рвонулись у небо й подались у глибину сірого присмерку. Електробритва стрибала по щоці, гризучи щетину, а хлопець невідь-чого згадав сьогоднішній сон. Приснилося йому, що їде в поїзді, вщент набитому людьми, і люди ці неприродно серйозні: в кожному переділку й купе — по родині. В їхньому купе сиділи батьки й брат, у кутку примостилася й Свєта, з якою в нього давні і, здається, тривкі стосунки. Навпроти скулилася дівчина його старшого брата, і всі вони тривожно прислухалися до нервового стукоту коліс Всі вони тривожні й мовчазні, аж повитягали шиї, а очі мали розширені й насторожені. Юрко, здається, вийшов у коридор і дивно йому стало. Навколо — тиша небувала, стукочуть тільки водно і стукочуть колеса. Він зирнув уздовж коридору і здригнувся: в глибину тягся безмежний, освітлений електролампами тунель. Зирнув у бік другий — і тут тягся в глибину, й так само без краю. Не було в тому тунелі ані душі, і він пішов, вряди-годи хапаючись за поруччя, бо його нестримно потягло в глибину.
"Сни — річ химерна, — думав він, стираючи електробритвою з підборіддя жорстку щетину, — але щось нам од них передається". А ще він подумав, що те "щось", можливо, зматеріалізувалось у запах болотяного лісу — його й тепер відчував; йому раптом захотілося вийти з цього задушного приміщення, хай за вікном дощ, бо в тих набубнявілих краєвидах, у тій розбурханій, барви кави з молоком, річці, в тому небі, в яке недавно вдарили білими грудьми чайки, — в тому всьому було щось від тривоги, що її так несподівано вловила мати, а щось і від настрою витягнутих, ніби навшпиньки поставали, дерев.
Здув із бритви чорні посічені волоски й обризкався із синьої пластмасової пляшечки з пульверизатором. Мати тупцялася й брязкотіла посудом у сінцях, де в них стояв балонний газ, і Юрко подумав, що в нього є хвилин зо двадцять — можна підійти до річки і поміряти трохи, як він любив, берег, порослий густим трав’ям.
Накинув плаща й низько насунув капелюха.
— Куди? — спитала мати.
Стояла в сінцях худа, в сірій старій куфайці, яка робила її ще мізернішою, і кришила на сковороду з розтопленим смальцем картоплю. Пластівці падали в жир і починали голосно шкварчати.
— На річку зирну, — сказав Юрко.
Знову відчув запах болотяного лісу, стежка до хвіртки розгрузла, а по багні накидано старих дощок. Коли ступав на них, вода цвиркала з боків і в дірки з-під цвяхів. Вдихав на повні груди запах калюж і жовтуватої вогкої землі, розмочених гілочок тополь та вишень — здивувався раптом, адже йому подобався цей ранок, негода і цей дощ, розмочена земля і те, що краплі осідають на обличчя. Подобалася й ця розбурхана річка до якої йшов: тиху радість од того відчував. Коли ж зійшов з дощок на траву, то черевики почали до неї клеїтися — відривав підошви з тихим прицмоком ніби була земля магнітом, а підошви — металеві. Закинув голову й уздрів дерева голі, чорні, поглянсовані — кожна гілочка рельєфно вклеювалась у товщ сірого повітря, кожна гілочка ніби бриніла і всі вони разом творили хитку, нервову, напрочуд вигадливо сплетену сітку — ґрати, що відмежовували землю від високості. Он воно небо, подумав він без патетики, а з якимсь сумирним смутком, що й на радість трохи подобав, зі своїм плачем, нудьгою й тривогою! Он воно, що так вабить, тягне, захоплює, щоб потім повернути забране собі краплями; он вони, чудні сльози небесні, призначені для всього живого — їх так багато, що земля не може витримати їх стільки. Отож пускає по лиці своїм струмки, що роз’їдають її живоносну твердь, і ті струмки глухо булькочуть, адже поспішати мусять. Їм справді ніколи, їм не терпиться ввіллятись у воду велику, яка бігтиме у хвильливому потоці ще швидше.