Як там не було, а молодик безбоязно зайшов у хвіртку і поквапливо, але й упевнено попростував до ґанку, на якому аж рота розтулила від здивування чи захоплення Валентина.
— Драстуйте, — сказав молодик м’яким голосом. — Мене прислала до вас Нора Анатолівна…
Він обдивився хату, садок і город і тільки тоді зирнув на ту, що аж з ґанку підхопилася: обличчя її стало кругле й усміхнене, як гарбуз, котрий з певних міркувань турбується про свій рід.
— Да, — сказав молодик, переступаючи порога, — Нора Анатолівна сказала, що я можу познайомиться у вас із дівчиною, вашою дочкою.
— О, вона зараз прибіжить з роботи, — захоплено, аж вискливі ноти пробилися їй у голосі, сказала Валентина.
— Да, — мовив молодик, холодно роздивляючись хату, — Нора Анатолівна сказала, що вона зараз прийде. А де вона, коли не секрет, работає?
Валентина охоче розповіла де "работає" Марина. Власне, вона, тобто Валентина, в житті не бачила тих машин, що лічать (свої гроші Валентина рахувала і без машини і, здається, непогано вправлялась), але оповіла те, що знала машини ці від пімоги аж до стелі, вони такі великі, що людина біля них, як комашина (сподіваємося, що Марина пізніше поправить ці гіперболізовані порівняння своєї матінки).
— Да, — сказав молодик. — Спеціяльність у неї непогана.
Валентина при нагоді поцікавилася, чим займається гість, і той рівним голосом відповів, що він часто висить головою донизу, тобто монтажник-висотник, що зарплатня у нього така й така, бувають преміяльні, тобто розказав Валентині все, що її цікавило, так просто, чітко й зрозуміло, що вона, котрій часто бували невтямки й простіші речі, все гарно затямила, через це не дуже й приглядалася до того, що гість при цьому ходив і оглядав кімнати, часом торкаючись чогось і пальцем.
— Да, Валентино Микитівно, — сказав молодик, хоч Валентина йому й не називалася, — мені у вас наравиться. Гарне у вас гніздечко. І дочка у вас, гадаю, несогірш…
— Вона в мене красуня, — аж розцвіла Валентина. — А як ваше прізвище, коли не секрет?
— Корж, — не моргнувши, відказав молодик.
— Господи ти мій! — аж сплеснула руками Валентина. — І я була в дівоцтві Корж!
— Да, — мовив молодик, — моя хвамілія справді Корж. Батько мій був Корж і дід. Хіба вам не наравиться?
— Та Бог ти мій! — вигукнула Валентина. — Я ж кажу, що це чудово! Бо і я була в дівоцтві Корж.
Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.
— Да, — сказав він. — Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!
5
Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа "Оце поласуємо", — сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.
"Еге, — сказав собі Корж, — коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, — подумав він, — не такий вже дурний".
Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. "Онде мій брат, — сказав він сам собі, — певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я — по землі!"
Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків — знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. "Це коли так діло піде, то мені буде швак!" — подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. "Дражниться з мене" — недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.
І друге диво побачив він у небі: там світився інший Корж. "Еге, — сказав він сам собі, — нашого брата у світі немало! Але скільки я можу котитися отак без мети?"
— Гей ти, — гукнув він у небо, — може порадиш мені. — Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.
— Вернися до діда й баби, — сказав йому Корж із неба.
— І вони мене з’їдять, хе-хе, — сказав Корж із землі. — Не такий я дурний.
— Ти вже став черствий, як камінь, — сказав Корж із неба. — Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.
— Чи ж для того я вийшов у світ? — сказав Корж із;ісмлі. — Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.
— Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.
— Лисиці черствих коржів не їдять, — резонно зауважив Корж із землі. — Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.
Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. "Он що воно таке — Лисиця, — подумав він. — То хто кого їсти буде?.."
— Я, — сказав він Валентині, — чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать…
Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.
— Да, — сказав він. — А ще я люблю рибки…
— О, в нас тут у річці риби скільки хоч, — заспокоїла його Валентина.
— По-моєму, ви мене не так пойняли, — сказав Корж — Я люблю не рибу, а рибки…
— Які це рибки? — трохи здуміло подивилася на нього Валентина.
— Абникнавені, — сказав молодик. — Ті, що в якваріюмах пливають…
— А-а! — протягла Валентина.
— Ну да! — незворушно сказав молодик. — Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться…