— Ти шо, з неба впав? — спитав Сашко.
Тоді здалося Іванові, що в ногах у нього заворушилася трава і що звідусіль до нього потяглися гілки і листя, що все навколо зашелестіло й зашепотіло, що він сам засівається зіллям, як усе в цьому обійсті, що час не такий уже всевладний і беручкий, — давно намагався себе тим тішити. Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.
— З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, — сказав тихо.
— Сідай, — мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.
Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.
— А я тут, — всміхнувся він, — живу собі сам!
Опустив голову на груди й замислився.
— А де твоя жінка, Сашку? — тихо спитав Іван.
— На цвинтарі, де, — спокійно озвався Сашко. — Хіба не знаєш?
— А діти? В тебе ж було двоє дітей.
— Хіба я знаю, — сказав Сашко, — може, й були.
— А мене ти хоч пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — байдуже озвався Сашко. — Чого б це тебе не пам’ятав?..
— І те як ми разом горобців дерли?
— Я все пам’ятаю, Іване, — сказав Сашко. — Може, ти мені й чарку приніс?
— Ти п’єш іще чарку?
— Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..
Іван поставив на стола пляшку.
— А закуски ти не приніс? — спитав Сашко. — В мене нічого нема.
— Огірки й цибуля ж твої?
— Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.
Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.
— Це ти даремно зробив, — спокійно сказав Сашко. — Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.
— До мене її пришлеш, — сказав Іван. — Склянки в тебе є?
— Є, але немиті, — мовив зелений чоловічок — П’яниці мені їх тут через день залишають.
Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.
— А хліб у тебе є?
— Хліб є, — сказав зелений чоловічок. — Черствий.
Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.
Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться — густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став, ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.
— А скільки це ми не бачилися, Іване? — спитав він. — По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?
— Ходи до мене, Сашку, — м’яко сказав Іван. — Ходи, чарку вип’ємо.
— Хе-хе, — мовив Сашко. — Не часто в мене гості бувають… То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?
— Той, Сашку, той…
— Хе-хе, — засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. — А я тебе не впізнаю…
— А ти придивися.
Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.
— Ну, а тепер, — сказав Іван, коли той випив, — придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..
— Зараз заїм, — спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.
— Заросло все тут у тебе, Сашку, — смутно сказав Іван.
— Гарне в мене зілля, — всміхнувся мрійливо Сашко. — Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.
— Хворієш?
— Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще…
Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.
— Сашку! — тихенько й печально сказав Іван. — Все ще мене не пізнаєш?
— Бачиш, — сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. — Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді… Іван Пустовойтенко, кажеш?
— Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив…
— Того я знаю, — сказав Сашко. — Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий…
— І все на світі забув?
— Хе-хе, — засміявся соромливо Сашко. — А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! — закрутив він п’яно головою. — Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо… Нє, те, що було, добре пам’ятаю…
Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.
— Ти в тій школі більше за мене вчився, — сказав розважливо. Через це тобі більше й знать… Про що це я? Я кажу, що, може, ти й справді той Іван Пустовойтенко, якого я не забув. Але сиджу тут сам, Іване, й часто міркую. Дивлюся: зелене все таке й пишне, ні в кого такого нема. Часом, Іване, невістка прийде, сварить мене і ото грядки порає… Я на неї не серджусь, а сиджу собі й міркую. І знаєш, до чого я доміркувався, Іване?
— Скажеш! — серйозно мовив Іван.
— Авжеж, скажу. Бо міркую часом я про те, братця, що, здається, раніш нічого й не було. Ні тебе, ні мене, ні жінки моєї, про яку ти питав…
— Отямся, Сашку! — вигукнув Іван.
— Дай мені ще чарку, розкажу ще й більше, — прискалив око Сашко.
Він утретє випив, власне, висмоктав з присьорбом, тоді подивився на Івана зовсім хитро:
— Не сердься на мене, братця! — сказав. — Але їй-бо, нічогісінько не було!
12
Після оформлення всіх формальностей, саме тоді, коли машина з Миколиними пожитками рушила по вулиці вгору, Іван Пустовойтенко звалив на плече скрученого м’яким дротом матраца, узяв у руку добряче потертого в довгій, на п’ять років, дорозі чемодана і вибрався з квартири, де прожив кілька місяців. Він замкнув вхідні двері й чекав зі своїми пожитками Миколу на вулиці. Тут він допоміг Миколі розгрузити вантажівку з пожитками і на тій-такі машині, заплативши шоферу доїхав до свого нового осілля — того місця, куди так уперто й довго добивався. Тут він застав Катрю, яка дозбирувала манатки, він допоміг Катрі поскидати їх на вантажівку, галантно підтримав жінку під лікоть, коли вона залазила в кабіну, й досить щиросердно помахав рукою вслід, хоч Катерина на його махання не зважила.