6
Різко звівся й пішов просто до тих старих, які зручно й мальовничо розташувалися на березі. Вони раптом позамовкали, а та що плела вовняну сукню, зупинила шпиці.
— Прошу мені вибачити, — сказав він. — Ви, часом, не з цього кутка?
Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, — щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.
— Ніна? — спитав він здивовано.
Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.
— Атож, Іване, — сказала вона баском. — Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.
Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.
— І ти тут, Варочко? — сказав він полегшено. — Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.
— Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, — добродушно сказала Варка. — Чи так уже ми позмінювались?
— Ясне діло, що він загордів, — сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, — голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської — ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.
— Не впізнаєш? — спитав голос Поліни Войцехівської.
— Пізнаю, Поліночко, — сказав він, ковтаючи гостру спазму. — Хіба можна тебе не впізнати?
— А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! — сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.
Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.
— Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?
Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, — в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту…
— Жасмин — хорошенький цвіточок, він пахне харашо! — іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.
— Ти як був язикатий, такий і залишився, — сказала вона добродушно. — А жасмину нашого вже давно нема!
— І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? — смутно спитав Іван.
— Хіба позаочі! — в тон йому відказала Жасминова Пані.
— Я вчора тут цілий день блукав, — сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. — І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.
— Бо погано впізнаєш здаля, — сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.
— Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, — мовив Іван.
— А може, я тут зовсім недавно живу? — сказала та, що була, ніби столітній дуб. — Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?
— Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? — м’яко сказав Іван.
— Бач, упізнав, — Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.
— Дивно, — сказав він, присідаючи біля стареньких — Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?
— Хлопців нема, Іване, — сказала смутно Жасминова Пані. — Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає…
— Сашко Кравчук? — перепитав Іван.
— Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, — сказала Клава. — Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?
— Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, — сердешно сказав Іван. — Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..
На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.
7
— Чула? — спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. — Це або якийсь бандюга, або малахольний.
— Чого це він малахольний? — спокійно спитала Катерина — Говорив розумно. Певне, з грамотних…
— Знаю я цих грамотних, — сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.
— Може б, ми подивилися на ту кватирю, — сказала Катря. — Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.
— Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.
— І гроші він обіцяв.
— Які там гроші? — аж почервонів Микола. — Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили — раз, парове — два, а перекривали, коли твоя мати померла…
— Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, — несміливо озвалася Катря.
— Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли… А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші — в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..
— Та ж каже: заскучав, — мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.
— А ти й повірила, — захихотів Микола. — Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся…