Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць — як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.
— Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! — мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. — Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов…
Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.
— Зап’єш молоком чи ряжанкою? — спитала мати.
— Ряжанкою, — відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.
— Так давно у нас ніхто не грав, — сказала мати, вносячи ряжанку.
— Розладнане, — сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, — але я захопив із собою ключа й камертон.
— Крім тебе, в нас нікому грати, — навіщось сказала мати. — То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він — у двері, а вона — за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, — такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася… За моє жито…
Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.
— Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..
— Довго тебе не було, — сказав батько. — Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..
Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.
— Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, — сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.
— Я зараз дрова рубаю сам, — сказав батько. — Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..
— Це ти мав би сказати, — мовив маленький чоловік. — Не покинув писати щоденника погоди?
— Пишу, — широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. — До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік — урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив…
— Я й кажу, — уперто втрутилася мати, — забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?
— З того часу порогу нашого не переступають, — підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.
— Не знаю, хто з нас егоїст, — підхопила мати. — Я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою…
— За моє жито мене й бито, — сказав батько. — Мати все здоров’я вам віддала.
— Не треба мені ані їхньої помочі, ані дров!
— Той самий чоловік сказав мені й інше, — сказав батько, косячи оком у бік своєї розгніваної половини. — Коли чотирнадцятий день ясний, то й рік буде добрий, а коли негода, то рік буде вітряний…
— Сьогодні воно і є, чотирнадцяте число, — сказав маленький чоловік, виймаючи з течки ключа для настройки й камертон.
— А що я кажу! — мовив батько і по-змовницькому підморгнув синові.
3
Зняв з фортепіано поперечну дошку, оголивши струни з повстяними молоточками. Підкручував ґвинти, натискаючи водночас на клавішу і звіряючи звук з камертоном. Мати стояла поруч і ще раз переказувала, що тут у них відбулося. Батько позіхнув, прикривши рота долонею, і покульгав у свою кімнату: там він сяде біля вікна й дивитиметься в насумрену даль, а потім запише у своєму щоденнику, що день чотирнадцятого березня — негожий і що треба обов’язково перевірити, чи правду сказав йому той чоловік, котрий провіщав вітряну погоду. Батько був пенсіонер і, здається, забув, чим він займався до пенсії, зараз він — синоптик. Може, тому в нього в кімнаті росте якийсь особливий вазон з великим круглоовальним, вигадливо прорізаним листям. Ця рослина, як каже батько, приблукала сюди з Гватемали, там це листя шириною до метра. Воно має повітряне коріння, яким чіпляється до стовбурів дерев і росте, накручуючись на ті дерева, а коли нікуди підійматися, спадає до землі. Зараз на кінцях листків вазона тремтять водяні краплі, вони крапають на підвіконня. Перед дощем рослина починає плакати, наче смутиться й сама, — батько любить цей вазон ніжно й віддано, а коли говорить про нього, голос його тремтить од зворушення. Можливо, й зараз вазон беззвучно плаче, батько дивиться на нього й починає тихо йому співчувати. Маленький чоловічок тимчасом підтягував на півтону звучання кожної струни, і коли вона гучала чисто й правильно, на його обличчі з’являлася та ж таки усмішка, яка з’являється в його батька, коли той переконується, що його прогнозування збулося. Мати присіла від сина поодаль і все ще говорила. Це заважало йому, адже мати вряди-годи перепитувала, чи слухає він її і чи не заважає вона йому своїми балачками. Він не відповідав, і це, здається, задовольняло її — так у них повелося віддавна. Отож вона знову детально оповіла ту ж таки історію і схлипнула, і з очей цього разу таки покотилися сльози зовсім так само, як течуть із листя того гватемальського монстра. Маленький чоловічок перестав наладнувати фортепіано і прокрутився на ґвинтовому ослінці.
— Не переймайся, — сказав він. — Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.
— Ну, ні! — обурено підхопилася зі стільця мати. — Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!
— Сама ж кажеш: випив був.
— А як випив, то не треба стежити, що кажеш? Треба дозволяти собі таке хамство?