1980р.
Інтерполяція
Темрява впала на околицю, ніби синій плащ отого незнайомця, котрий уже раз приходив сюди, назвавшись старій Гуменючці пожежником, — саме після того стару й знайшли біля телефонної будки, закляклу й почорнілу, із висолопленим язиком і ледь-ледь живу. Цього разу він прийшов сюди вдруге, але вже без плаща — плащем і стала ота дивна, густа й безпросвітна темрява, яка приходить на землю раз чи два на кільканадцять років. Був він і без кепки, бо кепкою став затемнений місяць, якого горів, наче козирок, малий зігризений окраєць. Ніхто не запримітив того приходу, бо всі поринули в сон, важкий, химерний, непробудний — через те ніхто не міг побачити, що чоловік той був непомірно великий; недаремно кепкою його став затемнений місяць. Його очі світили, мов дві зорі, і саме ті очі й послали на околицю чудернацький сон, який був один і той самий для всіх пожильців околиці, але кожному снився по-різному. Все в тому сні ніби перевернулося, ніби всі ввійшли в дитячу країну. Навпаки; відтак Йонті приснилося, що він не людина, а телевізор, а в справжнього телевізора виросли короткі, криві і лахматенькі ніжки на ратичках — подибав ними до фотелю й почав дивитися, закинувши коліно на коліно, Йонтиного сна Йонтиній жінці Вальці приснилося, що вона стала кухонним комбайном, якого запущено і який ніяк не може зупинитись, отож меле й меле, а коли перемолов усе принесене м’ясо, все порізав, посмугував, то, не маючи поживи, почав перемелювати й саму Вальку. Їхньому Вові привиділося, що він іграшковий бульдозер, який реве мотором і нагортає на їхню хату купу білого розпеченого піску. Смерду-молодшому здалося, що якась непоборна сила загнала його в пляшку й забила долонею корка, отож він у тій пляшці пливав, як амфібія, незручно вигнувшись, — був залитий формаліном, очі мав широко розплющені, а вуста тісно стулені. Старий Смерд при цьому відчувся рибою, яка повільно пливла в перламутровому мороці й дихавично ворушила зябрами — не ставало їй повітря. Марія, жінка Смерда-молодшого, відчула себе баштовим краном, який приспустив гаки й марно намагався зачепити здоровенну пляшку із загнаним туди Смердом-молодшим. Ряба Надька стала біноклем, який спрагло розглядав усю цю чудасію, а дивився крізь неї маленький, наче гном, патлань-хлопчик, саме той, який любив влазити в людські нутра, і тоді в них засівалася печаль. Надьчина дочка Галька у тому несусвітському сні раптом згадала юність, і верболози, і першого свого залицяльника в трусах із розрізиками, батька її вже немалої Лєни, відтак перетворилася в кота-жабожера, а коли жерла зловлену жабу, їй невідь-чому здавалося, що це мститься вона в такий спосіб отому залицяльнику в трусах із розрізиками. Куца Наталка стала псом, а її пес — чоловіком, який водив її на ланцюзі, звівшись на задні кінцівки і випроставши спину, але песячої личини не втративши. Його вельми тішило, як ляпає куца Наталка долонями в порох дороги, тож сардонічно всміхався і тугіше підтягував ланцюга не без садистичного задоволення. А ще дивніші сни приснилися Броні й Тосьці — вони зійшлись у цій дивовижній ночі, ніби й не були заклятими до гробу ворогами. Взяли, одна з одного боку, а друга з другого, за ручки пилку і почали пиляти колоду. Але колода раптом пронизливо закричала, бо нею виявився ніхто інший, як сплутаний грубою шворкою Льонька — отого Льоньку вони й розрізали навпіл, хоч він ойкав, кричав, плювався й лаявся. А коли те вчинили, Тоська забрала одну половину розрізаного: півголови, півгрудей, одну руку й ногу, а Броня половину другу, й ніжно повели розполовиненого Льоньку кожна у свій дім. Вдома вони повільно роздяглися і покірливо лягли горілиць, а розполовинений Льонька почав натужно копати ті ниви, при цьому залишилося повним секретом, у який спосіб розполовинено його плуга. Але, очевидно, це не було вчинено вправно, бо ні одна, ні друга задоволення від нього не віднайшли. Таксистиха відчулася автом-таксі, а шофером того дивного таксі виявився її колишній чоловік-таксист. Він ускочив у неї, і таксі-таксистиха раптом розпрямила широкі кажанячі крила й полетіла; в темний морок, при цьому мотор таксі не гуркотів і не шумів, а реготав істеричним жіночим голосом Олексій також згадав літа колишні, отож відчувся кроликом, якого свого часу випустили в бур’яни куца Наталка зі своїм псом; він повільно стрибав у перламутровому мороці, й кожен його стриб був ніби вдар руки по струнах гітари; відтак світив червоними очима, розтуляв писка і співав казна-як печальну пісню, що її нашіптував йому вершник-хлопченя, мале й патлате, котре осідлало його, ніби коня. Довкола ріс ліс залізних рурок, в які задував вітер, і ті рурки також грали й також співали, наче оргін. Швець обходив свої володіння, тобто обійстя, обкладене кам’яним парканом, із автоматом чи кулеметом в руках; пильно вдивлявсь у морок і вряди-годи прискакував до кам’яної загорожі, припадав і строчив з автомата чи кулемета в темряву, яка кишіла від лисих сірих чоловічків, котрі мали прозорі тіла й подобали більше на павуків, ніж людей. Зрізані чергами голови сірих чоловічків волали в ніч, широко роздираючи роти, але звуку не видавали жодного, очі їхні при цьому палали жовтим вогнем. Один тільки Шурко Хаєцький у тому сні не втратив людської подоби — він брів у цілковитій темряві з цигаркою "Памиру" у вустах і розглядався, чи не побачить якоїсь загулялої спідниці в цьому перламутровому мареві. Але навколо — гола пустка; ні хат, ні обійсть, тільки пісок під ногами, і пісок неба над головою, і дитячий бульдозерик, за кермом якого сидів Йонтин Вова й невтомно горнув його лискучим, як ніж, лезом.
І чи від жаху перед тим піском, чи через невтолене жадання тіло Шурки Хаєцького почало димувати, а найбільше голова, яка поступово перетворювалася в казана зі смоляним окропом. Тоді Шурко ще більше злякався, й озирнувся, й побачив, що за ним, взявшись під руки, пливуть Ціпун з Ціпунихою, і були вони ніби роздуті повітряні кульки. А ще далі кралася за ними під парканом у вигляді песиголовця Людка-відунка, очі її світилися ніби кишенькові ліхтарики. І була дивна ніч, в якій наче золоті цвяхи вбивались у золоті дошки, — ридали солов’ї, а Магаданші снився Магадан, підвішений на шворці й причеплений до затемненого місяця, наче акваріум, в якому вона побачила всіх жителів околиці, але перетворених чи напівперетворених у гарних, барвистих акваріумних рибок. А ще ступав зі сліпими очима, ніби античний філософ, Шіллеровий кінь, а може, це був сам Шіллер, одягнений конем, він, цей Шіллер-кінь, вряди-годи зупинявся й посилав у перламутрове марево голосне й протяжне іржання, хвіст же і грива на ньому стирчали, наче щетина була наелектризована.