— Ти що це, зараза, робиш?
Галька повернула усміхнене обличчя й побачила, що він біжить до неї на всі ноги. Устигла швиргонути ще кілька лопат у дірку, коли ж щось немилосердно шарпнуло її і прозвучало щось таке, як постріл. Щось залящало й залементувало в повітрі; вона ж стояла оглушена й кліпала, як дурна, повіками, а оте "щось" лящало й лементувало. Олексій схопив Гальчину лопату й відгріб од дірки землю. Жбурнув лопату, аж дзенькнула об бетон, і, звівши голову, подався до своєї хвіртки. Тоді до вереску й лементу, що їх вилучали з себе куца Наталка та її пес, додався ще й Гальчин голос, — Олексій уже тікав, вряди-годи повертаючи голову й зиркаючи через плече, як кіт, котрий нашкодив.
Відтак вулиця почала наповнюватися. Люди, наче із землі вилазили, виходили з-за хвірток та будинків, злазили з драбин, підіймалися від річки — всі йшли і йшли начебто без інтересу, та все-таки йшли і за мить стало їх довкола розпатланої і розпашілої Гальки так багато, що поміж них зовсім пропала куца Наталка і її пес — товклася, скидуючи патетично руками, сама тільки Галька, а її голос, здається, розлунювався, хоч насправді це він єднавсь із голосом куцої Наталки. На вулицю вийшли тоді молодий Смерд з Марією, Микола, старий Кравчук, Шурка Хаєцький, Семенюк-молодший, Магаданша, Ціпа й Ціпун, Козак, Льонька з Бронею, виповзла навіть Жасминова Пані, з’явилася Миколина жінка Катря і Шіллер — чоловік дочки Трасицької. Прийшла сюди й дочка Трасицької і таксистиха, прийшла Людка, вийшов за ворота Йонта з жінкою та Вовою: деякі обличчя позатирались у цій юрбі, аж годі їх було впізнати. Були й незнайомі, зокрема таємничі двоє, котрі виривали уночі з грядок цибулю, — один зі них потім ту цибулю продавав. Трохи обіч стояв, розставивши ноги, із складеними одне до одного відрами швець і спокійно кушпелив цигарку — затягувався він цигаркою у такт Гальчиним скокам серед юрби, а сама Галька не могла вгомонитися й досі.
Зрештою, юрба розкололась, як форма, в яку пущено розтоплений метал, і той метал уже затвердів — з юрби вийшла Галька, яку самовіддано тримала під руку куца Наталка, другою рукою вона не менш самовіддано тримала ланцюга, на якому теліпався собака із забитим поміж ноги хвостом і озирався затравлено, ніби ці люди, яких невідь-скільки набралося, тільки й мали на думці, щоб його, смиренного пса, розтовкти.
— І правильно, Галь! — казала переконано куца Наталка. — В суд його, хулігана й розбишаку. Хай посадять, як мого брата посадили. Хай за ним подивляться в кругле віконечко, як за Мішею дивилися. Не прощай йому й не попускай!
— І не попущу! — крикнула Галька й повела раптом рукою. — Оці люди всі моїми свідками будуть!
Але вона завмерла з відведеною рукою, бо вулиця раптом виявилася зовсім порожня. Чутно було тільки, як рипнула десь поблизу хвіртка, і видно стало спину, що мигнула і сховалася за ріг хати. На дорозі стояв тільки швець зі складеними одне до одного відрами і з цигаркою між пальців — од неї здіймалися гарні круглі колечка.
— Підете моїм свідком? — спитала його Галька. Швець стулив вуста, вклав до них цигарку й пустив дим, аж той затулив усе його обличчя. По тому спокійно рушив до колонки і, вже наклавши на носика відро, повернув знехотя голову і кинув так само знехотя:
— Я у ваші бабські справи не мішаюся!
3
У те літо стояла велика спека, повітря було ніби розплавлене, голубе й густо напоєне запахами бур’янів, які одні розкошували в цьому незвичайному сонці; над рікою висів постійний гуд та гомін пляжників, а над піском мерехтіла світляна сітка — проміння відбивалось од піску й розприскувалося, як краплі дощу. Швець ніс згори повні відра й думав, що Олексієві пощастило: не потрібно вечорами поливати грядки — вода йому відтепер тече сама. Швець підраховував, скільки води доведеться йому принести сьогодні і вже відчував той настрій: гарячий дух сухого городу, земля не всотує, а жадібно ковтає воду, яка розбризкується з поливальниці. Пахне вогким порохом і чи від того запаху, чи від сонця, що вже хилилося до заходу, відчував швець, як завжди, на душі мир.
Галька такого миру не відчувала — сиділа в себе на ґанку і скиглила. Коло неї клопоталася куца Наталка, безперемінно повторюючи, щоб Галька не полишала цього на так — був той її вуркіт, як голубиний, од чого Галька розжалоблювалася ще більше, а пес куцої Наталки, припнутий за скобля од клямки, все ще пильно розглядав вирізану чотирикутну дірку в паркані. Його вабило в ту дірку, та це не завадило йому загарчати, коли до Олексійової хвіртки підійшла Магаданша і налягла на неї — на ґанку сидів, скорчившись і ніби поменшавши, Олексій, у кулаці в якого була нервово затиснута сигарета.
— Який ви молодець! — заспівала Магаданша. — Такий паїнька, що й слів я не знайду. Ту заразу, прийду оту втикацьку давно треба було носом натовкти. Я їй так і сказала: не лізь, дурепо, зі своєю лопатою, хіба в тебе щось беруть? Колись на цій вулиці, кажу, калюжі стояли, і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, кажу, то там такого не було!
— Як здоров’я вашого чоловіка? — спитав знехотя, пахкнувши цигаркою, Олексій.
— Та, певне, помре, — відказала спокійно Магаданша. — А все через те, що ми переїхали…
— Що вона там кричала, не знаєте? — смикнув шиєю Олексій.
— Плюньте на неї і розітріть! — скрикнула Магаданша, і цей її скрик раптом прозвучав на цілу вулицю, аж визирнуло тут і там кілька цікавих облич: одне із хвіртки, друге з розчиненого вікна — Коли вже дійде до того суду, я вам за свідка стану, от!
Це "от!" заморозило Магаданші обличчя, бо вона закам’яніла отам, біля хвіртки, а Олексій відчув, що в грудях йому заворушився і запищав чорний звірик, що в нього не душа, а гітара з чотирнадцятьма струнами, і всі оті струни перетягнено — торкни й лопнуть всі заразом. Він сплюнув недокурком і пішов у хату, залишивши оте закам’яніле біля хвіртки обличчя. В хаті мати прасувала його сорочку, а поруч купкою лежала інша білизна.
— Хто його зна, чи добре ти зробив? — заговорила мати, торкнувши праску наслиненим пальцем, — зашипіло, аж пара пішла. — Те, що чіпнув її там, не зашкодить, бо їй уже, бач, чужа вода кісткою в горлі стала Але почне бігати, по тих судах тягаться — чи треба воно тобі? Матимеш і на роботі клопіт, та й мало чого?