— Доброго вам дня, бабусю! Пенсію я вам принесла, пенсію!
Вона майже проспівала оте "пенсію", і стара, така лагідна й кругла, схилила на бік голову, як пташка. І голос її теж став дзвінкий, молодий і говорив той голос і сипав пестливими словечками. А коли пішла стара по кімнаті, шукаючи своїх знеславлених окулярів, у неї були не ноги, а м’які лапки, і волочився за нею пишний лисячий хвіст, а голова з лисячим писком була підв’язана під бороду білою хусткою, а рот її розтягувавсь ушир, губи пропали, сама тільки ледь видна щілина темніла під видовженим носом.
— Ну, що ви, що ви, бабусю! — продзвенів тоді той-таки тоненький голосок. — Давайте, я розпишуся, коли ви не знаходите тих окулярів.
Черкнула ручкою по папері, як черкає крилом воду ластівка, і закрутила голівкою з бантиками.
— Ох, бабусю, і це ви зовсім одна-сама живете? Бідні ж ви, бідні!
Кругленька, затишненька бабуся зі срібним сяючим волоссям стояла серед хати й плакала великими голубими слізьми: була вона сирота, ця бабуся; і от зайшла до неї ця дрібуня з величезною листоношською сумкою й пожаліла її. Вона плакала, що живе сама, що нікому води їй подати і їсти зварити, і тільки одне око її було скошене, напружене й тремтливе, а вуста рахували, ледь-ледь ворушачись, коли падали на її стола банкноти…
Сиділа на круглому стільці серед хати, очі її вже не були, як ґудзенята, — мертві й закостенілі, наче вшиті для іграшки, а рот розтулився, і в тому роті стриміло кілька жовтих і погнутих пеньків. З чорної отхлані висунувся білий, покритий накипом язик і покотилися з нього м’ячики, чорні, рипливі, хитливі. Еге ж, стара сміялась, а позир її спинився на стіні, й там, ніби на екрані, просвітилася та сама дрібуня, яку згадувала, але вже без бантиків, а з волоссячком, міцно стягнутим біля потилиці гумкою з дитячої соски. І не було в тієї дівчини ані сумки її великої, ані пачки листів, перев’язаних шворкою. І та голівка дівчача хиталася тужно з боку на бік, і сипалися з її очей великі сльози.
— Бабусю, рідненька, ну, як же це ви забули? Я ж приносила вам ту пенсію, приносила!..
— Бачить Бог, — сумирно плівся бабин голос, а сама покірно дивилася на оте заплакане личко, — не одержувала я пенсії. Ось хрест святий, і хай поб’є мене грім, коли одержувала! Хай скрутить мене, щоб я встати не могла! Чекаю, чекаю на ту пенсію; ні, думаю, піду! Мені вже так важко трудитись під ту гору, — на оці старої з’явилася каламутна сльоза, — а я лізу, лізу, бо й мені, старій, треба житочки!..
І хиталася там, на стіні, голівка мала, блищало тісно прилягле до тієї голівки волосся, а ще яскравіше блищали очі великі з величезними слізьми у них…
Стара йшла тоді по хіднику, викидаючи перед себе палицю, й била тією палицею асфальт. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, а очі-ґудзенята знерухоміли. Замість серця товклася їй у грудях каменюка, а з лиця зовсім зникли вуста — так щільно стулились.
3
Сиділа за хатою на своєму стільці, вгорнулась у старе пальто з коміром, на якому стирчала тільки жменя шерстин, виставила валянці-обрубки і начебто дрімала, поблимуючи вряди-годи на річку й на жовті горби, й на західне сонце, що стало на найбільшій вершині й перетворилось у голову того горба. Руки старої під ту хвилю були засунуті в рукави пальта з хутряними нашивками, на яких було на обох вже по півжмені шерстин, і тримала вона п’ясті начебто в муфті. Спиралась об стіну, яка в цьому місці була витерта до блиску; обличчя її спало, звішувалися досить грубі вуста, ніс загострився й виблід, наче в покійниці, — проступили на ньому темні плями. Спокійно спали ще досить виразні брови, а очі, розплющуючись, світили рівним зеленим світлом: світ клався перед старою омиротворено й заспокоєно.
Неподалік росла єдина вишня і щодня баба дивилась, як червоніють її листки, і вже була та вишня в західному сонці зовсім червонолиста й горіла як вогнище. Грілася біля того ненадійного вогнища; думки її були спершу як дроти простягнуті, тоді наче вовняні клубочки, зовсім такі самі, як хмари в небі. І було їй, як там, у небі, ясно й чисто, була там синя пустеля з синім піском і не віяв там вітер, не шарудів пісок. Тиша пливла в тій пустелі — чуття її, а зелені очі освітлювали синю даль — свідомість її.
Невеликий чоловік у темно-синьому плащі, побачивши стару з вулиці, здивувався на її залізний профіль, що стримів над піввилізлим коміром; він кілька разів озирнувся й, несподівано для себе, пожалів стару. Може, й перед ним з’явилося на мить синє видиво пустелі, і йому стало страшно перед неозорою її безмірністю, а може, в чоловіка було надто жальке серце?
Стара ніби відчула той погляд і різко повернулась. Але побачила тільки темно-синій плащ, утлу спину й низько насунуту кепку чоловіка — ішов той вулицею, широко ступаючи й трохи смішно помахуючи руками.
Очі в баби стали чорні й мертві, вуста розтулилися і стулились — он яке обличчя засвітило вслід перехожому!
Неохоче встала, відчуваючи, як важко розгинати так надовго завмерле тіло — її одразу ж скував холод. Зирнула на дах власної хати — стримів там задимлений комин. Подибала в повітку, все ще не розігнута до кінця, а коли стала в дверях, зирнула з-за плеча на той двір під кручею, де ще зранку стояло двоє плетух.
Два дерева стояло вже майже пожовтілі, замість помийного відра під одним із них — собача буда і визирав звідтіля чорний пес; замість господарчої сумки виріс на другому дереві білий круглястий гриб. Стояли поблизу безутішні чоловіки тих плетух, один із двома, а другий із трьома дітьми. Розвели здивовано руками, і від того поруху розсипалися їхні діти, як курчата: покликала їх вулиця. Чоловіки вже витягували з дверей стола, потім один приволочив ящика, другий ослінця, сіли оті безутішні чоловіки під деревами й раптом ударили голосно доміном. І поступово їхні лиця заспокоїлись, і лопотіло й лопотіло над ними листя, ніби виказували за таку легковажність, адже жінки їхні у дерева поперетворювались, а їм хоч би що! Потім упустили ті дерева по листку, наче по сльозі, й ті листки, повільно кружляючи, лягли просто в наставлені й заповнені кісточками доміно долоні чоловіків…