— Битиму, коли мені фокуси викидатимеш! — пригрозив він, коли вдовольнився.
— Собі на голову! — сказала вона. — Візьми ножа й заріж мене. Тоді й підеш до своєї Броньки.
— Сказилася ти зі своєю Бронькою! — мовив він.
— Я чи ти? — верескнула вона.
— Дай мені спокій! — буркнув він. — Спати хочу!
— Нуда, наїздився, як бугай, а тепер спати хоче! Завтра я окремо постелюся.
— Стелись! — байдуже прорік він і відразу ж захропів, аж їй справді захотілося встати, схопити оту гостренну сокиру, якою він рубає дрова, і порубати його на шматки. Але вона того не вчинила. Тільки заплакала, скиглячи тоненько, як побита сучка, а ще більше зло її розібрало від того, що він її скиглення не чув: хропів і присвистував носом і плямкав губами, бо йому снилося, що він сидить у Броні на кухні, а вона подає йому смаковитого борщу зі сметаною і з куркою, по тому подає смаженю, котлети, голубці, фарширований перець, тушений у маслі зелений горошок, холодець, відварену й засмажену шкварками картоплю, гарбузяну кашу з пшоном, кукурудзяні відварені качани, ріже йому скибку за скибкою кавуна, підсуває смажені грибки і карасі в сметані, несе до столу смажену качку з яблуками, ставить макітру вареників, тушену в смальці квасолю, коржі з маком і медом, галушки, гору млинчиків з сиром та корицею. А ще на столі були поставлені пляшки з казьонкою, коньяком, винами й наливками: спотикач, слив’янка, а ще кальвадос, домашні вина з полуниці, яблук, слив та аличі. Він все те їсть і п’є і не може наїстися й напитися, отож і плямкав губами і так йому затишно було й тепло, що запросив її сісти поруч, а коли вона сіла, міцно пригорнув до себе і сласно чоломкнув її масними вустами в солодку щоку.
— Їж десерта, — сказала вона, вивільнившись із обіймів. — Це потім.
— Ти мені десерт, — мовив властолюбно він, розсвічуючи широку усмішку. — Найкращий!
12
Сьогодні вуличні пащекухи принесли Тосьці разючу інформацію: її Льонька ходить уночі до Броньки.
— Та ти що! — сказала вона Людці, яка перша принесла їй цю новину. — Він же коло мене спить!
— Не знаю, — байдуже промовила Людка. — Це всі кажуть. Може, ти спиш отак крепко.
— Та не сплю я крепко. Такий у мене поганий сон, — поскаржилася Тоська. — Та й не поспиш при цьому бабнику.
— Чіпає тебе й зара? — прискалила сакраментально око Людка.
— Ну, це вже не обсуждається, — ухильно відказала Тоська. — Одне знаю: нікуди він уночі не ходить. Та й не зміг би він так часто.
— А що, — сакраментально прискалила око Людка. — Він часто?
— Ну, знаїш, — обурилася Тоська — Таке не розказують.
— Мені воно до лампочки, — байдуже мовила Людка. — Я тоже так думаю. Але, Тось, він точно до неї ходить. Може, вона його й не пуска. Сидить там у її дворі й курить… А може, й пуска.
— Що ти таке кажеш! — з жахом скрикнула Тоська.
— Нуда. Не тільки я бачила.
— А ти бачила?
— Егеж. Чого б мені й казать. Я, Тось, даремно язиком плескать не буду.
— Брехня це все, — упевнено сказала Тоська. — Я чутко сплю. Він уночі навіть для цього не виходить.
— Нераз його там бачила, — вперто сказала Людка.
— А може, то не він?
— Таке скажеш — не він! А про кого вся вулиця гуде? Тоська подумала.
Може, й справді їй здається, що чутливо спить, а насправді… Може, спить вона як мертва, а він, паразит, тоді й вилазить. Але ні, вона б напевне почула, коли б уставав.
— Брехні це все, — сказала переконано. — Може, він до неї вдень клинці підбива, але не вночі. Вночі не встає.
Людка теж трохи засумнівалася. Вона згадала Бронину реакцію, коли сповістила, що Льонька ходить до неї ночами, та ніби й обурилася, ніби й сказала; "Що ти мелеш?", але якось нещиро, ухильно, зразу обірвала їхню балачку і гордо пішла геть. Людка мала природні дані слідчого, мислила тверезо й чітко і зметикувала; щось тут пащекухи наплутали. Вона й справді гостя у Бронинім дворі бачила, той і справді сидів на лавочці й курив, але чи то напевно був Льонька, Людка твердо сказати не могла. Напевне могла Людка сказати, що то була особа чоловічої статі, що та особа курила. Отже, розважно зміркувала Людка, єдине, що зв’язувало цю історію з Льонькою, — це те, що і він був особою чоловічої статі й так само курив. Цього, метикувала слідчим розумом Людка, звісно замало, аби напевно звинуватити саме Льоньку.
— Невже ця хвойда й інших до себе надить? — спитала задумливо Людка.
Людка й сама була дівою, хоч зовсім ще не старою, і це припущення її по-жіночому ображало.
— А чого ж? — мовила Тоська. — Не знаю тільки, що ті гицлі в костомашній знаходять.
— І я не знаю, — прорекла Людка. — Ти б свого Льоньку вночі пристерегла.
— А я його й стережу, — сердито сказала Тоська.
— Нуда, стережеш, — сказала Людка і встала — їй уже Тоська не була цікава; в голові в неї вив’язувалася нова ниточка; а що, коли Тоська й справді даремно приревнувала Льоньку? А що коли й кумасі помилились, а стежечку до Броньки топче чийсь інший чоловік. Він мусить бути жонатий, той чоловік, виснувала Людка, бо навіщо тоді ховатися, коли Бронька незаміжня? Тоді можна ходити до неї й серед білого дня, можна навіть разом по вулиці йти. Отже, ходить до Броньки жонатий, але який він збіса хитрий! Людка стрілою вискочила з Тосьчиних дверей і ледве не перекинула на порозі куцу Наталку, яка не встерегла, що в Тоськи вже хтось сидить, і не витерпіла, щоб не оповісти сусідці це ж таки, що оповіла їй Людка.
— О, — сказала куца Наталка, — а я до Тосі…
— Є вона, є, — різко сказала Людка й притьма погнала до хвіртки, аж куца Наталка провела її пильним поглядом, а її псюра на Людку загарчав, хоч добре її знав.
— Чого від тебе ця малахольна так вискочила? — спитала куца Наталка в Тоськи, яка мирно округлювала пишними тілесами ослінця, котрий аж угруз у неї.
— Та ж хіба вона ходить, ця Людка, — мирно відповіла Тоська. — У неї до сідаліща моторчика прироблено.
Куца Наталка квоктала. Стояла посеред кімнати малесенька, кругленька, в джинсовій спідничці і в старій болонячій куртці — трусилася зо сміху.
— Ти як скажеш, Тось, — мовила підхлібно, — то послухай! Кажуть, твій Льонька до тої маслакуватої ночами почав ходити.
— А це брешеш! — аж підскочила на ослінці Тоська. — Брешеш, бо він ночами коло мене спить.