Отож ми залишаємо Йонту стояти на порозі нового дому, де він може стриміти урочисто й незворушно, та це теж не має вводити в оману, начебто Йонта марно тратить час. Третього дня він поліз на дах, Вова й Валька лишилися стояти внизу, щоб спостерігати й уболівати, крім того Валька подала йому знизу дивний рурковий прилад, який після вправних Йонтиних маніпуляцій владно осідлав дах, наче якийсь небесний знак. Цей знак і справді був дивний, бо на одну рурку насаджувалася друга, а до них додавалися ще й три поперечні. Власне чотири, але четверта (та, що посередині) — вигнута, наче знято її з труби духового інструмента; було враження, що Йонта хотів дути в цю трубу хвалу небові чи Богу, в якого Йонта, певна річ, не вірив. Але рурки на даху не служили Йонті для грання — це зрозуміла навіть ряба Надька, в якої на даху стояла така сама гармонія. Рурки мали служити для посилення Йонтиного спокою, його тиші, тепла й поміркованості, однослівно, для благодаті. "Благодать" він привіз у цей-таки день, найнявши таксі. Таксі сколихнуло сонну тишу околиці, й таксистиха схвильовано вибігла надвір, сподіваючись того, чого вже перестала сподіватись. Але таксі не зупинилося біля її двору, проминуло воно й рябу Надьку на камені, за машиною чкурнув щосили босякуватий Олєжик з десятком інших Олєжиків і п’ятіркою Лєн. Дочка Трасицької подивилася на те затуманеними очима, вона обмірковувала, як би сказати рябій Надьці про її блудливу доньку, але ряба Надька в цей час встала з каменя, і дочка Трасицької поспішила до неї — з доброго дива ряба Надька не підскакувала б, як пружинна. Диво, правда, виявилося невелике: з таксі виліз Йонта і почав витягати якусь коробку. Йому завзято допомагав Вова, Вальки ж не було — на роботі; шофер байдужно дивився на Йонтині зусилля і гадки не мав допомогти, хіба пихкав цигаркою в такт Йонтиних рухів. Але Йонта вправився і сам, він побіг дрібульцем з ящиком на спині через дорогу, а за ним так само дрібульцем побіг Вова. Йонта метнувсь у хвіртку, так, що ящик начебто наштрикнувся на паркана (метнувсь у хвіртку і Вова), а тоді сховався разом з коробкою і Вовою у чорному отворі дверей. Таксист сплюнув (через дорогу на нього з тоскним болем дивилася таксистиха), зиркнув трохи здивовано на здоровенну, аж тротуар усідався, бабу (читай: таксистиху) і, зігнувшись у колінах, скочив боком у машину. Упав на сидіння, зняв пушинку, що зачепилася за вію і, круто розвернувшись, подавсь разом з машиною у білу, суху й гарячу заметіль.
6
Ряба Надька могла бачити вдень і Вальку, і це теж не повинно вражати читача. Бо Валька мала роботу, на яку позаздрив би, напевно, й недовірливий читач, вона ходила від їдальні до їдальні і перевіряла, чи все тут так, як потрібно, чи в котлетах достатня кількість (боронь Боже, не менше) хліба і чи не виробляється їх через той хліб трохи менше, ніж повинно. Ще Валька мала перевіряти м’ясо, варене в борщі й, певне, мала градусника що визначав густоту м’ясного навару — вона дбала, щоб навар цей був не надто густий і щоб не шкодив хворим печінкою і кандидатам на хворих печінкою. Недовірливий читач подумав би, що те підгарло, яке так зачарувало Йонту, й виникло саме через ті маніпуляції з градусником (автор, однак, не береться стверджувати, що такі градусники вже виробляються), і ми не переконуватимемо, що це не так. Бо Валька зі своєю компаньйонкою (або й без неї) мала кебету, кебету мали і якісь там завідуючі їдальнями, так само, як і кухарі та касири, — вона зустрічала здебільшого людей чесних і принципових і про цю чесність та принциповість записувала у відповідному місці. Натомість підводила очі на зава чи кухаря (бригадира) і зав чи кухар (бригадир) чесно дивилися на неї. Тоді скромно опускали очі, опускала очі й Валька, й бачила добрячий клунок, який був так управно запакований, що його не прозирнув би, напевне, і Йонта Вона брала того клунка, стаючи на мить живим утіленням ваг (ваги з шальками), їй, правда, не треба було гир, бо вона сама була гирею, носиком — власний ніс; Валька миттю метикувала чи, радше, зважувала на шальках, що належувалося зважувати, і… її робочий день закінчувався. В цьому теж не було нічого дивного, бо для маніпуляцій із градусниками потрібен час так само, як для визначення кількості хліба в котлетах. Отож Валька ішла додому, тягнучи в одній із шальок (читай: руці) клунка, а коли ця шалька дуже вже відтягувалася донизу, вона, ніби замінюючи гирі, перекладала клунка в іншу руку. Так досягалася рівновага, незбагненна й дивна рівновага життя, до якої прагла вона щиросердно і до якої, хочемо здогадуватися, прагнув і Йонта.
Відтак основна праця, яку виконувала Валька, й були ті клунки, а їх треба було нести через усе місто, через усю Чуднівську і, нарешті, через околицю. Валька, бувало, збільшувала шлях і то не через надмірну запопадливість, як подумав би дехто, а навпаки — хотіла оминути всюдисущу підзорну трубу, хоч з рябою Надькою вона не сварилась. Але підзорна труба в рябої Надьки була чарівна, хай у відьмацтві її не підозрювали — вона бачила навіть крізь дерева й будинки. Вальці рідко вдавалося проскочити непоміченою, а коли й удавалося, то це була не її заслуга: навіть ряба Надька мусить кудись ходити і щось робити.
Єдине, чого не бачила ряба Надька, — походеньок власної дочки, але про це сповістить їй пізніше дочка Трасицької. Дочка ж Трасицької мала той самий клопіт розшуковувати Олєжика, а відтак у коло її зору потрапляло й більше, вона теж завважувала Вальку з клунками, і ці клунки ставало все важче проносити непомітно. Сторожа це була символічна, але міг прийти час, коли така незацікавленість їй набридне. Це розумів і Йонта, курячи "Біломорканал" і вистоюючи з Вовою на порозі: тож він порадив Вальці ходити через парк. Але Валька й сама часто обирала той окружний шлях і то тому, що не раз туманно згадувала малюнок зі шкільної книжки, на якому зображали разючу сцену: проганяли якогось солдата через стрій, у цьому вона вбачала якусь далеку аналогію між собою і власного проходкою через рідний завулок. Але всі ці застереження відступали перед тим святим ментом, до якого готувалися вони всі. Йонта виходив на поріг, його поважне обличчя серед білого пуху цвіло, в губах стирчала цигарка "Біломорканалу"; поруч ставав Вова, який поки що не курив "Біломорканалу" (хіба таємно); в ногах лягала біла тлуста кішка, яка виросла з того кошеняти, що так мило колись бавилося кульками пуху; коло буди помахував обрубком хвоста тлустий собака з лютими очима; на електричному стовпі погукувала горлиця; летів пух, летіли, як шалені, секунди; там, удалині, серед пуху, з’являлася Валька, поперемінно зважуючи клунок однією й другою рукою; світ у цей час завмирав, усе зникало: сусіди, будинки, вікна, чужі коти й собаки, паркани, дерева, трава — був тільки цей засипаний білим пухом шлях, засипані білим пухом Валька, Йонта і Вова. Йонта курив "Біломорканал", а Валька ніжно всміхалась. Ні Йонта, ні Вова не відповідали на той усміх, Йонта курив "Біломорканал", а Вова робив вигляд, що курить "Біломорканал"; Валька зважувала клунка чи в одній, чи в другій руці, хай як там казяться ряба Надька і дочка Трасицької, хай навіть згадує давноминулі гаразди таксистиха — все ставало мале й нікчемне перед цим моментом, коли після важкої праці повертаєшся до родини. Бо радість повернення відчуває не тільки вона, Йонта і Вова, а й собака, й кіт, бо і їм дістається лакоминка. Ось Валька входить у хвіртку, небо підіймається, начебто очищується від хмар, ніби росте, як тісто на дріжджах; сонце в ньому — як золотий зуб, а Вова рушає назустріч матері. Він іде, як качка, поважно й перевальцем. Його довгий ніс геть такий, як у Йонти, а підборіддя прямокутне. Він дивиться розсудливо і статечно, а Валька від замилування ледве не розпадається.