8
Броня підходила до своєї вулиці негнучкою ходою, добрий її настрій давно пропав. А ще більше він пропав, коли зустрілася вона з Людкою, такою ж старою дівою, як і вона, але куди більш єхидною і язикатою. Людка зирнула на неї з усмішечкою, а вони вважалися ніби й подругами, зупинилася й почала розглядати Броню.
— Чого це отой Бомбовоз розкудакталася на цілу вулицю? — спитала.
— Який Бомбовоз? — здивувалася Броня.
— Ну, Тоська ота пришелепувата. Справді мала щось з її Льонькою?
Броня почервоніла раптом до вух і безсило закліпала очима.
— Та хто тобі таку дурницю сказав! — вигукнула вона.
— Ну, мені й ти могла б сказати, — мовила Людка, підморгуючи. — Тут той Бомбовоз так розпиналася, так тебе лаяла: і така ти, і сяка, і що чоловіка в неї відбиваєш!..
— Та їй-бо, Люд! — занепокоєно сказала Броня. — Я й не думала…
— Кажи, кажи, — знову підморгнула Людка. — А чого така червона стала, як мак?
Броня ще більш почервоніла.
— Та ж нічого в мене з ним нема й не було! — сказала сердито.
— Може, й нема, — сакраментально відповіла Людка, — але вулиця про те гуде. Ой, я побігла, до однієї з роботи хочу заскочить…
Вона побігла, а Броня стала й боялася зрушити. Щось творилося з нею несусвітне. Ясна річ, роздзвонила про все сама Тоська і то через дурний Бронин язик, бо вона таки пожаліла вголос отого її мізерного Льоньку, навіть сказала, дурна, що могла б його до себе забрати. Їй аж нудко стало й вона облизала пересохлі вуста. З жахом подумала, що може зустрітися на вулиці з Льонькою — а що, коли й він уже про все знає, хтось і йому міг донести про те? Ота недавно здобута несподівана краса її пропадала й змивалася; йшла вона сіра, як цей день і небо, стара, як світ, — баба стоптана і зморщена. Йшла вона і вицвітав на її щоках рум’янець, зникав, сповзав, щоки жовті ставали, очі гасли, наче той вогник у лампі; пасмо волосся висмикнулося з-під хустки: здалося їй, що те волосся пронизане сивими струменями; не знала, як подивиться Льоньці в очі; мабуть, треба-таки перемовитися з ним, бо це ж такий сором, що й не сказати; Тоська не була для неї така страшна, страшно було тільки зустрітися з ним, бо що він може про неї подумати? Схотіла повернутися, пройти через міст і той завулок, де до неї всміхнувся гарний, як Бог, чоловік, хай знову засвітяться усмішки шоферів і витягнеться по-молодцюватому чудний дід. Але то була казка переказана, і вона, зітхнувши, взялася за свою хвіртку, водночас озираючись і на сусіднє подвір’я. В дворі було порожньо, вітер махав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьобували посипане в грязюку зерно. Вона полегшено зітхнула: добре хоч те, що з Льонькою так і не зустрілася. Зайшла в порожню й вогку хату, сіла посеред кімнати, не роздягаючись, — замислилася. Льонька їй подобався: тихий, простий, роботящий. Чого він пристав до тієї мегери, яка й дітей йому народити не може? Тлуста, почварна, коротконога. Броня встала й підійшла до дзеркала. Була струнка, може й захуда, з великими очима. Ніс, правда, задовгий, але це аніскілечки її не псувало. Ні, вона виглядала куди ліпше за ту вульгарну Тоську, але чоловіків у цьому світі також не збагнеш: женяться на опудалах, тягаються за почварками, аби тільки вміла відверто крутити сідницею, а їй, скромній, порядній, тихій, доводиться безнадійно дівувати. Ні, вона ніколи не буде відбивати від тієї пащекухи її Льоньку, хоч він їй і подобається, — просто цього не змогла б. Коли вже на її долю випала оця тоскна самотність, так воно, очевидно, й буде.
Здивовано побачила, що по її щоках течуть сльози. Втерла їх похапцем і роззирнулася по хаті: що б його зробити? Сьогодні неділя, вона пішла в місто, щоб там чимось себе зайняти, думала піти в кіно, але кіна виявилися всі бачені, магазини зачинені, купила сяке-таке з харчів і от знову вона в порожньому домі, знову стоїть перед вікном і дивиться на вулицю, а посеред вулиці стоїть ряба Надька з таксистихою і щось гаряче обговорюють — чи не про неї мова? "Господи, — стукнула вона кулаком об кулак і пішла нервово кімнатою, — яка ж я дурна, яка дурна! Знову сіла, заплющилася й побачила Льоньку, як той моторно махає сокирою, як той біжить із порожніми відрами, а потім і з повними, як вологий вітер гуляє навколо і б’є в обличчя, і мружить кружала води в тих відрах — якось так дивно він, тобто Льонька, на неї тоді позирнув! Ні, це вона вигадує, ніяк на неї не дивився. Броня навіть подумала, що треба їй зайти до Тоськи, бо між ними ніби й справді пробігла кішка, треба все вияснити, щоб замовкли оті рябі й таксистихи, бо інакше вона тут, удома, збожеволіє. Рішуче вдяглася (в нутрі тенькнуло: "А що як зустрінуся з Льонькою?"). Ну й що, хай і зустрінеться: чи між ними щось коли було і чи ж що є? Колись, правда, він спробував до неї пристати, всього раз, але так і не зачепив, чи ж і те брати до уваги? Броня рішуче вийшла надвір, зачинила хату й подалася до сусідки, долаючи в душі спротив і лячне бажання повернутися, знову втекти в хату. Ряба Надька й таксистиха, побачивши її, миттю замовкли; вона привіталася, але пащекухи ледь-ледь кивнули, тільки дивилися круглими очима, ніби хотіли її тими очима з’їсти. Броня увіч переконалася, що балакали кумасі таки про неї, тож пройшла повз них спокійно і так само спокійно ввійшла у двір, де вітер так само мотав ганчіркою для миття підлоги, а кури видзьовбували із грязюки зерно. Собака знав її і не потрудився вийти з буди, дивився тільки печально й ніби згадував щось. Броня взялася за ручку й натисла на клямку. Заспівали прозоро двері, і вона закоцюбла зі страху: в сінях, проте, було порожньо. Тоді вона рішуче переступила хатнього порога — Льоньки не побачила й тут. Стояла тільки серед хати Тоська в зеленому вузькому для неї платті, розставила ноги, наче під нею хиталася підлога, і лила зелене світло погляду. Броня спинилася несміливо: вицвіла, зичена, суха, безгруда, з ногами надто тонкими і з волоссям, побитим першою сивиною; так, вони різнилися — та пишнотіла, а ця суха, та зелена, а ця жовта Броні знову захотілося повернутися й піти геть, остаточно забувши цю дурну історію. Але вона стояла супроти тієї зеленої й настовбурченої і тільки переминалася з ноги на ногу.