— О! — сказав Шурка. — Ти вже і з роботи прийшла!
— Як бачиш! — коротко відрізала Юлька, бо трохи була ще сердита за те, що він не прийшов учасно, тобто тягати дошки, хоч, тверезо мислячи, про ті дошки він нічого не знав і з нею не домовлявся — чергова риса жіночої нелогічності.
— Хороші я тобі двері вставив, — сказав двозначно Шурка Кукса — Як картінка!
— Двері як двері, — однозначно відказала Юлька, бо мала на увазі самі двері, а не його дурні натяки.
— А що це в тебе за дошки під вікном?
— Сінці хочу пристроїть, — лагідніше відказала вона.
Шурка Кукса зрозумів, що про дошки він запитав даремно; зрештою, не дошки ж його цікавили.
— Слиш, — навпрямки сказав він, — мо’, й сьодня в гості присогласиш?
Круглі, здивовані очка полили на нього сірий перламутр, ніби холодну воду.
— Чого ж, — сказала Юлька — Коли мені сінці зробиш.
Шурка розхвилювався. Нє, це вже переходило всілякі межі.
— А знаєш, скіки тра заплатить, щоб сінці построїть?
— Я тебе не нуджу, — сказала спокійно й навіть холодно Юлька. — Спитав, я тобі відповіла.
— Щоб сінці построїть, тра мастєром буть.
— Ну да, — сказала Юлька — Двері ти ж поставив.
— Двері — це просте, сінців я не поставлю.
— Як знаєш, — мовила Юлька й відвела від нього очі, задивившись на річкові краєвиди, а може, на місяць, що вже проглядав, хоч небо ще було ясне, а світла довкола багато. І той місяць, урізаний у світле небо, був так само трохи здивований, як і Юльчині очка; і Шурка Кукса відчув, що йому невідь-чому стало соромно, що не вміє будувати сінець; з іншого боку, він боявся й зав’язнути в цьому сірому перламутрі очей і в тому широкому розливі грудей на підвіконні; йому подумалося, що то був тільки сон, оте їхнє гаряче з’єднання, бо принаймні аж нічого не змінило в їхніх стосунках, і вона від нього так само далека, як була, а може, й далі, бо для нового зближення пропонувала вже вищу ціну, хоч тут можна було б і поторгуватись, але він страшився влазити в нове ярмо, хай і тягло до неї невимовно.
— Я з Колею-рибалкою поговорю, — сказала вона байдужно. — Він сінці уміє ставить.
Цього разу двозначно, здається, сказала вона, і Шурка аж очі на Юльку поставив — саме за те, що сказала так двозначно — це отверезило його, примусило отямитись, а може, трохи й обурило.
— Ну да, поговори, — мовив він. — Колька вміє. Пока!
— Пока! — сказала байдуже Юлька і знову задивилася на прирічкові краєвиди, ніби їй до нього й діла нема, та й не знає вона його і знати не хоче, адже головний інтерес тепер у неї не він, а сінці.
Отож Шурка пішов, а вона й далі стриміла у вікні; лице її стало сонне, ніби то місяць посірів і сів отак на підвіконня відпочити; при тому була вона така непорушно відсторонена, що всяк із чоловіків, котрі проходили завулком, неодмінно повертався в той бік. Вона ж узагалі нічого не бачила, а рухатися то й не мала потреби. І так знову тривало день у день, часом з’являвся поблизу і Шурка, але ближче не підходив, а в Колі рибалки якось так клалися шляхи, що в Безназванний завулок він не забредав; зрештою, шляхи його були елементарні: з роботи й на роботу, від дому до річки, де він не менш непорушно сидів, як Юлька, у човні та й ловив рибу, а тоді з річки додому; хіба інколи потрапляв і в доміношну компанію. Але чортяка сидів і в Колі-рибалці, отакий чорний, тілистий, із натуральними ріжками та хвостом, але в нього до того чортяки було приставлено сторожа, чуйного, як гуска, та й на гуску він подобав, і це була його власна теща, її звали Маня, була це сестра Тамари й тітка Капілі, бо жінка його Любка до того чортяки не то що була байдужа, а якась нечутлива — мала вона в житті досить іншого клопоту. Отож, коли той чортяка прокидавсь у душі Колі-рибалки, то він або напивався, неодмінно виганяючи з дому жінку з тещею (це був простіший і менш небезпечний сказ), або ж удавався у любасні пригоди, а тоді вже виганяти з нього чортяку рішуче бралася теща; саме вона вистежувала його і вчиняла скандал тій чи тій нетіпасі, яка на зальоти Колі-рибалки відповіла. Все кінчалося, як завжди, просто. Коля знову повертався в родинне лоно, чортяка лишався поганьблений, вибитий, випотрошений, із обірваним хвостом і зламаними ріжками, тож покірно і злякано ховався на споді душі Колі-рибалки, і Коля-рибалка знову користувався тільки двома шляхами: на роботу і на річку; заспокоювалась і теща, хоч і потому не випускала зятя з-під чіпкого нагляду; принаймні вона досить часто з’являлася на острові й перевіряла, чи Коля-рибалка сидить у човні й чи він там сам. А коли його з потреби із околиці відносило, то вона напевне знала, куди він подався й коли повернеться, і хто ті люди, з якими він спілкується. А була теща маленька й сухенька, з гострим гусячим личком і з лагідненькою усмішечкою на видку, і тільки коли говорила про розпусників та розпусниць, голос її ставав іржавий та низькотонний, а личко закляте й люте, а в очах закипав брунатний вогонь, а губи вже не всміхались, а ставали двома крицевими платівками — ось якого сторожа моральності мав Коля-рибалка. Всі жінки на вулиці чудово про те знали, отож коли в Колі-рибалки прокидався чортяка (у складнішому варіанті, скажу), жодна із них уже не піддавалася на мого зальоти, ось чому ми про нього не згадували, і він змушений був літати деінде; принаймні чинив це на роботі, де була сувора контрольно-пропускна система, очевидно, спеціально організована, щоб не пускати таких тещ, бо від розкрадання так званої "державної власності" вона аж ніяк не хоронила, і це також знали всі, навіть ота контрольно-пропускна сторожа, якій теж треба було з чогось жити. Таким чином і лагодилося більш-менш гармонійно сімейне життя Колі-рибалки, але чортяка не спить, і його таке гармонійне життя зовсім не влаштовувало — такий він уже в цьому світі і їда вся: коли не порегоче й не позбиткується з людської глупоти та пристрастей (які вони дрібні та одноманітні), то впадає в меланхолію, а коли чорт упадає в меланхолію, то це вже не жарти, це, кажучи фігурально, означає не що інше як початок чортячої смерті.
7
Коля-рибалка завернув у завулочка цілком випадково і з мирними намірами: там, у Ластів’ячому Гнізді, жив такий собі Надим, чоловік жінки, що мала подобу кішки, відповідно й гримала в себе чудового, гарного, з білою китичкою на хвості і з білою маніжкою на грудях кота, якого любила більше чоловіка й дітей; через це чоловік відчувався вдома незатишно, тому й став рибалкою; отож він колись пообіцяв Колі чи жилки, чи поплавка, чи черв’яків, чи грузило; тому-то чортяка, який саме сьогодні прокинувся в душі Колі-рибалки, склав пальця бубличком і тихо постукав у серце свого патрона (давні греки описали б цей акт поетичніше: маленький крилатий божик Купідон, чи Амур, чи Ерос, наклав на лука стрілу і, хоч мав зав’язані стрічкою очі, влучно уцілив тією стрілою у серце Колі-рибалки); в такий спосіб той і опинився в Безназванному завулку і найперше побачив незнайому особу жіночої статі, яка стриміла у вікні, розливши по підвіконні пишні груди, із круглим, як місяць, лицем, яке було таке спокійне, байдуже і самозаслухапо, що Коля-рибалка забув про свого рибальського приятеля Вадима і вкляк, дивлячись на мимолітнє диво — щось його при цьому схвилювало, збаламутило, схопило залізною п’ятірнею за серце й викрутило його, як мокру ганчірку.