Смерд же молодший прокинувся вранці й відчув, що душа його скиглить та ридає і зовсім не так, як ридали у верболозах солов’ї. Озирнув свою майже порожню кімнату, навіть не снідав, а подався у двір до дверей своєї жінки — щасливо надибав її, коли несла від колонки воду.
— Слиш, — сказав мирно, — мені якось невдобно, що забрав у Сашки стола. Він привик на ньому уроки робить, то, може, того… ти в мене його відкупиш?
Те, що сказав, потрапило в око, бо вона сама про це відучора думала. Але не буде ж вона сама пропонувати, щоб продавав їй свої речі.
— Скільки ж хочеш?
Зирнув на неї теплими синіми очима й пошкрябав потилицю.
— Ну, десятку дай.
— Троячку дам, — сказала вона, беручись за відро. — Коли хочеш десятку, продай ще і шафку. І скажи своєму дружку Партизану: як буде до мене липнуть, окропом ошпарю.
— А він до тебе лип? — в’яло спитав Смерд-молодший.
— Вчора, як з роботи верталась.
Пішла з відрами далі, а він побіг витягати з вікна столика і шафку. Те, що так легко загнав жінці речі, його мало б радувати, хоч після цього в нього вже нічого не лишалося на продаж, але те, що почув про Партизана, вбило йому всю радість. Був Смерд-молодший теля шматяне, але мозолі, на які не можна було йому наступати, таки мав. Тут він був схожий на Васю Равлика. Ні, нічого не змінилося в ньому зовні: та ж вайлувата постать, ті ж добрі сині очі, та ж ніякова півусмішечка на обличчі, але біля серця висів камінь. Миттю згадав учорашнє Партизанове патякання, отже, брехав, що Марія згодилася, отже, вона не тільки не згодилась, а й по-своєму попросила в нього захисту. Поставив столика перед дверима до сінець і пішов по шафку. Так само поставив шафку й чекав, поки вона вийде. Ну от, рипнули двері, Марія з’явилась у прочілі, і в ньому щось тихенько застогнало: так повабило до неї, що впав би зараз у ноги й просив би вибачення. Але він того не зробив. Байдуже взяв червінця й сунув до кишені. Курив, і дим вився в нього біля очей. Дивився крізь той дим не на неї, а на доцвітаючий бузок.
— Слиш, — сказав. — Я з тим Партизаном поговорю.
— Поговори! — мовила жінка. — Бо коли в’язнутиме, я на вашу брашку в міліцію заявлю.
— Ну, того вже не тра, — сказав. — То вже занадто. Він тебе не обідив?
— Обідив, — сказала гостро жінка.
— Це я для того, щоб знать, — мовив тихо, повернувся й пішов, навіть вікна свого біля драбинки не прихилив.
Марія постояла у дворі: йшов до бур’янів. Трохи була схвильована, через те не взялася втягувати столика до хати, а підійшла до хвіртки. Смерд-молодший ішов розслабленою ходою безвольного чоловіка, спокійно курив, і його сині очі дивилися туди, де ридали у верболозах солов’ї.
Компашка сиділа колом і різалась у карти, марух не було. Партизан з осторогою зирнув на Смерда-молодшого, але той був добродушний.
— Є навар, — сказав він. — На літру самограю. Хто піде?
— Давай я, — сказав Партизан.
— Не, лучче Єва. Єву Іваниха лучче любить.
— Можна, — сказав Єва встаючи. — Давай червонця.
Смерд віддав, і Єва, як ведмідь, почалапав через бур’яни.
— Чо’ стоїш? — спитав Партизан. — Сідай замість Єви.
— Он же дєньгі на випивон оддал, — захихикав Харя. — Ілі у тібя що єсть?
— Коли он вгощає, — сказав Торя, — ми йому подкинуть можем.
— Нє, я тут до Партизана дєло маю, — мовив Смерд. — Поки Єва прийде, пішли, Партизане, погуляєм.
— А може, я не хочу з тобою гулять? — показав зуби Партизан.
— Коли так, то й так, — сказав Смерд і раптом урізав Партизана носком черевика. Той з криком повалився, хотів зірватися на ноги, але на ньому вже сидів несамовитий Смерд і гамселив, по чому бачив.
— Та ти шо, Смерд, очумєл? — крикнув Харя. — Сказився?
Торя навпаки спокійно вклав цигарку до рота й пихнув димом.
— Пусть б’ються, — сказав спокійно. — У них там свої щоти. По бабах!
Партизан рвонувся з-під Смерда, перекинув його і вдарив між бур’яни, ревучи, як бугай.
— Шо ви не поделілі? — спитав Харя, закурюючи й собі.
— Знає киця, чиє сало з’їла, — сказав Смерд.
— Конєшно, — мовив Торя, випускаючи дим — Кода б он до моєї баби ліз, я йому б тоже харю розтовк, ги-ги!
— Да, — сказав Харя, — баби — причіна человєческіх нещасть.
— Усьо чотко! — сказав Смерд, сідаючи на притоптаний бур’ян. — Де це той Єва, бо в мене вже кишки болять.
— Ну, скоро полєчіш, — сказав Харя. — І ми коло тібя, ги-ги!
— Ги-ги! — показав гнилі зуби Торя.
7
Марія Смердиха-молодша, в дівоцтві Демиденко, стояла біля хвіртки, хоч її чоловік уже давно зник у бур’янах, — чогось їй на мить смутно стало. В цей час повз неї ніби ненавмисно протягла пса куца Наталка; пес, побачивши Марію, до якої мав свої особливі собачі симпатії, ніби ненавмисне звернув до Смердишиного двору, потягши, звісна річ, за собою й куцу Наталку, бо та була мала, а пес великий, отож часто випадало, що не вона його вела, а він її, і ніколи з того вона не жалкувала, бо проголосила якось біля каменя: "Ніззя нікада опираться: шо має статься, станеться, а шо не має, то не станеться. Ото веде тебе, йди і ніззя тіки робить чорті-шо!" Отож куца Наталка звернула до двору Смердів, що миттю відзначила підзорна труба рябої Надьки, а за мить та вже стриміла біля каменя, ніби хотіла підслухати їхню балачку: її недоброзичливці казали, що та відьма чує за кілометр. Куца ж Наталка перебувала у тривалій сварці з рябою Надькою, через це особисто не була присутня при розмовах, які вела там роздразнена Смердиха-старша, що не завадило їй, певна річ, все, що там говорилося, відати по дрібочки.
— Здоров! — сказала Наталка, а пес зробив спробу обнюхати Марію крізь штахетини паркану, при цьому сильно матиляючи хвостом. — Бачила, що твій у хату вікном лазить.
— Треба ж цих паразитів якось учить, — трохи захолодно мовила Марія.
— Ну да, — сказала куца Наталка, — їм тільки дай волю — це таке стерво! А шо, правду кажуть, що ти з ним розійшлась.
— Хто каже?
— Ну хто? Свекруха твоя. Каже, що ти й двері забила двома цвяхами і шо все добро розділила і шо не годуєш уже його.
— Може, й правда, — сказала Марія, — а може, брехня. Стара до нас не заходить, то вона не може того знать.
— А ти і з нею посварена? — з інтересом спитала куца Наталка, аж подаючись до приятельки.