— Чого ти пішов? — спитала за спиною Рая.
— Ік! — гикав він. — Ніхто мене в цьому світі не любить.
Вона мовчала. Стояла поруч тінню й ані пари з вуст.
— Ти мене хоч любиш? — питав він.
— Ну да, — сказала.
— Обійми мене й поцілуй, бо наб’ю! — люто прошепотів.
Вона поклала йому на плече руки і чмокала, відпечатуючи на щоці криваву вісімку. І та вісімка холодила йому щоку, і не був він з того задоволений.
— Скажи, чого тебе чортицею звуть? — спитав раптом.
— Не знаю, — відгукнулася вона смутно. — Так мене звуть.
— А ти з неба й справді не прилітала?
— Нє, — сказала. — Я з Мальованки.
— Там справді твоя мамка живе?
— Ну да, — відповіла.
— Марш у ліжко! — наказував владно, і вона покірно йшла додому.
Брів слідом, а може, повз равликом, бо коли недаремно її прозвали чортицею, то недаремно і його — равликом; тож тяг на спині порожню хатку, вимацував темряву ріжками й сопів, вихекував із себе бридкий перегар і тихо ненавидів себе, адже попри всі зусилля не міг поселити у своїй порожній хатці її, цю Раю, оцю чортицю, все йшла вона десь поруч, безсловесна й холодна. І все одно відчував до неї нестримний потяг; у голові в нього прокручувалися барвисті спіралі, в голові копошилося світло від місяця й зірок, і квіти пахли одурманливо, ті квіти, що їх він сам тут весною посадив; йому здавалося, що темрява навдокіл повна затамованого руху й шелесту, що в кущах квітів та бур’янів, у кропиві поблимують зелені вогники котячих очей, адже ці коти тільки й чекають, щоб він мертво звалився у ліжко й захріп, бо в них уже давно литки трусяться — танцювати хочеться, а в музик-котів інструменти покриваються росою й іржавіють, так само й труби, а коти-рокери ледве стримують свої розжарені мотоцикли, бо він ще й досі бродить-ходить по селу, а в них застоялася кров. У найближчому ж кропив’яному кущі вже давно судять його, пащекуючи, чорно-чорна кішка, тобто Магаданша, й біло-чорна, тобто ряба Надька, і сон ступав за ним услід і дмухнув йому в спину, але Вася знав: ще спати йому не пора. Брів стежкою, волочив на плечах темно-сині брили темряви і муркотів щось під носа.
— Стоп! — сказав він Раї, яка беззвучно пливла перед ним — Повтори: любиш мене?
— Ну да, — казала байдуже Рая.
— Скажи не ну да, а скажи: люблю! — вередливо наказував.
— Ну да, люблю, — байдуже відгукувалася.
— Гаразд, а тепер — у ліжко! — наказав він і вибрався під ґанок, хапаючись рукою за поренче. Ввійшли у дім, і він тремтячою рукою накладав усі защіпки, засовував засуви, бурмочучи: "Чорта лисого вже тепера вийдеш". Рая вже була десь у глибині ночі, в котромусь із порожніх кубів кімнат, вже, може, й роздяглася, лягла, розсунула ледь-ледь ноги й чекала. Але він увіч не поспішав. Позачиняв вікна, запалив сигарету й світив нею у кромішній пітьмі. А може, він у цих порожніх кубах кімнат заблудився і хтозна чи здолає її тут розшукати. Крутились у голові барвисті спіралі й пасмуги, а за вікном уже деркотіли мотоцикли; коти-рокери пустили їх на всю ніч по вулиці.
— Ти де? — гукнув він хрипко і обмацав навколо себе темряву.
Йому відповіла тиша, він освітив довкола малий тільки простір.
— Хе-хе! — сказав. — Чи ж я її не знайду?
Ішов як сліпий, мацав руками, натикався на стільці, стіни, двері, безліч стін і дверей, а вона десь у цій темені безрушно його чекала, а може, все не так: вона вже давно там, у саду, де наладновують електроінструменти коти-металісти і ніяк налагодити не можуть; вона ж там стоїть у золотих туфельках, а сама срібна, і шерстина її чудово світиться, а губи темно наваксовані, очі підсинені й підчорнені, а Васю Равлика вони зачинили у власній хатці, отій, яку тягає на горбі, замурували його в тій хатці білою закривкою — він уже й задихатися почав.
— Ти де? — гукнув він знову, освітлюючи цигаркою ще одного клаптика простору, — знову відповіла йому тиша.
Тоді зрозумів, що прийшов. Ось зараз простягне руку й налапає в темряві її ногу, стегно, живіт, груди — он вона, та гора, на яку йому треба видертися. І він починає на ту гору дертися, холодну, кам’яну гору, в якій ані вогника життя, ані почуття теплого.
— Чортице, — пробелькотів він. — Поможи мені!
Але скеля на те і скеля, щоб мовчати, а камінь на те й камінь, щоб холодом дихати; тож він поліз на ту гору без допомоги в той час, коли за вікнами вже вдарив оркестр хеві-металу і заревів котяра блатняцьким голосом Висоцького, чи, може, Висоцький ревів колись голосом оцього кота? Вася Равлик омивався потом і слізьми, бо відчув, що чоловіча сила в нього вже не така, як раніше, що він надто швидко знесилів, і в нього нема снаги утримати під собою тіло, котре катастрофічно зникало, виповзало з-під нього, витікало, вигорталося білою тремтливою світляною матерією, димувало, збивалось, аж поки не оформилося в білу кішку, яка розважно підмалювала губи, підчорнила й підсинила очі, натягла тісні джинси, взула золоті туфельки на високому підборі — все-все він їй купив; натягла сліпучо-білу блузку — і блузку він їй купив, вклала до рота сигарету, тернула сірником, освітивши на мить розпростертого на ліжкові Васю Равлика із хаткою на карку, пройшла вільно крізь стіну й рушила стежкою назустріч любому ревові, скавулінню, стогонам, крику, вискоту, нявчанню, гавкоту, лементу, стукоту, рявкоту й стугонінню.
— Чортице! Чортице! — бився Вася Равлик обличчям об вогке біле простирадло, а може, об вогку чорну землю, а може, об червону, давно не фарбовану підлогу. — Ну де ж ти в біса запропастилася, чортице?
Але почув тільки рев мотоциклів, які промчали з котами-рокерами за кермами через його сад, щоб вигнати й вилякати з нього двох невгамовних пащекух: чорно-чорну Магаданшу і чорно-білу рябу Надьку. І двоє навісних котів стрілою вилетіли з куща кропиви й полетіли, як ракети, чи снаряди, чи сучасні військові літаки, шукаючи місця, де можна втишити розбурхані серця, тобто просторо оповісти цікавим і допитливим про те, що вони взнали і довідалися, про того капосного Васю Равлика, через якого житя на вулиці вже нема, про оту хвойду, що тільки й чекає, коли Вася Равлик засне і вже біжить на гульбища, і про те, що світ, мабуть, до загибелі йде, раз такі речі в ньому творяться.