— Хіба не знаєш, що маю йти на роботу, — невдоволено сказав Вася, не дивлячись на неї.
— То йшов би, — сказала ледь не пошепки Рая.
— А як би хату відчинила?
— Посиділа б на ґанку, — сказала вона.
Тоді він встав, вклав у сітку бутерброда, приготованого раніше, два помідори й одного огірка.
— Їжа на плиті, — сказав, усе ще на неї не дивлячись. — А що це у тебе в коробці?
— Лялька, — шепнула вона.
Тоді він на неї подивився. Стояла все ще злякана, з розширеними очима.
— Чого так дивишся? — розсміявся він.
— Ляльку ти не дозволяв купувати, — сказала вона. — І ці сережки, — вона торкнула здоровенне залізко, що висіло у вусі, аж відтягаючи пипку.
— А нащо ж тобі лялька? — спитав лагідніше.
— У мене такої ніколи не було, — мовила. — То можна мені її купити?
— Ти вже ж купила?
— То я викинула б.
— Купила, то й купила, — сказав він, роблячи заклопотаний вигляд. — Потім мені все покажеш, зараз ніколи.
— А сережки? — спитала тим-таки шепотом.
Йому хотілося вибухнути, що оці сережки — якесь страховище, що ними хіба собак дрочити, але зирнув на неї і не зміг. Щось у ній було безпомічне, навіть жалюгідне, аж зітхнув.
— Гаразд, — сказав. — Немає мені часу гріти тобі їжу.
— Я й так поїм, — сказала Рая.
— І не розігріватимеш? — здивувався він.
— А я ніколи не розігріваю, — сказала вона.
— Та чому ж?
Смикнула плечиком, а він подумав: може, підійти й обняти її. Але глянув на губи, на яких було в палець фарби, і знову зітхнув.
— Зачиняйся й нікого в хату не пускай. Тут тебе баби вже на язики взяли.
Не сказала нічого, а поволочила свою коробку в спальню — подибала туди на височенних підборах.
— А старе плаття й туфлі де діла? — спитав Вася Равлик.
— Мамці віддала. А ще їй дала десять рублів, — сказала і знову глянула на нього перелякано.
— А це вже нащо? — буркнув він.
Смикнула плечиком.
— Попросила мамка, — сказала. — Чи, може, піти забрати?
— А ти зможеш забрати?
— Зможу, — зморщила вона лобика. — Я мамці так і сказала: коли він мене поб’є за цих десять рублів, то я їх заберу.
— Ти вже й додому ходила?
— Нє, я в столовці була. Вона там мене й погодувала.
— А в якій столовці вона робить?
Однак на те Рая не відповіла. Подивилася поверх його голови, і її личко стало кам’яне. Тоді Вася відчув, що йому треба бути твердим.
— Підеш і забереш у мамки ті десять карбованців, — сказав він. — Тебе я годую, а її не збираюсь.
— Але ж ти мене за це не побив! — наївно сказала Рая.
— Не забереш, то поб’ю, — вирішив її налякати.
Але вона знову смикнула плечем і посунула зі своєю коробкою в спальню. Вася Равлик кинув оком на годинника — треба було бігти. Вискочив на вулицю, тут стояла тільки ряба Надька.
— Чого це ти, Вась, із Магаданшею не здоровкаєшся? — сказала солодко ряба. — Вона на тебе обідилася…
Але Вася Равлик нічого не сказав. Посунув повз рябу Надьку, аж тій довелося здвигнутися з місця, щоб не зачепив її. Зирнув на рябу Надьку — у тієї аж одежа закуріла.
— А щоб ти пропав! — сердечно побажала йому вслід вулична пащекуха.
5
Повернувся, як звичайно, о пів на дванадцяту. Штовхнув двері, були вони відчинені — Рая й не подумала зачинятися. Пройшов на кухню, розігрів вечерю й неспішно поїв. В домі було тихо, аж мертво, але він не поспішав заходити у спальню. Сидів і дивився на чорну шибу вікна, йому якось смутно стало. Даремно так сьогодні боявся й так чекав на Раю — очевидно, сама вона від нього не піде. Очевидно, для того, щоб пішла, її й справді треба вигнати, отже, їхня історія так просто не закінчиться. Тільки тепер зловив себе на думці: дорогою на роботу вона весь час була йому в голові, так само й на роботі, коли набирав нуднющі статті про добрива й штучне осіменіння, про бичків, корів, телиць, свиней, ніби галети пишуться не для людей, а для цієї худобини. Думав про Раю, повертаючись із роботи, ось і зараз сидить на кухні й міркує про неї. Чи ж він її любить? Аж пирхнув: хіба можна любити таку жінку? Нею можна покористуватися, побавитися кілька тижнів, але любити? Однак її образ весь час стояв перед очима — зрештою, навіть поживши трохи з нею, що він про Раю знає? Чи знає, де її дім, де працює її "мамка", з ким раніше жила, що в неї в голові, що відчуває й думає. А може, вона таки несправжня? Щось було в її поведінці механічне, ніби й вона справді лялька, котра ожила. "Господи, — подумав він, — чортівня якась!" Сидів і відчував, що його вже тягне в спальню, тягне якось важко, тоскно, що й досі не звільнився від чекання, яким сьогодні перехворів. Було таке в ньому, ніби щось дороге зникло, в чомусь дорогому розчарувався, змирився навіть, що його, того дорогого, нема й не буде, і ось виявляється, нічого не змінилося.
Вася допалив сигарету, затовк недопалка в попільниці й устав. І тут його несподівано вдарило: а що коли вона злякалася, що він і справді її поб’є, й пішла Кинувсь у спальню, забувши вимкнути на кухні світло, й клацнув вмикачем у спальні. Нове рябе, квітчасте, картате, чортзна-яке плаття охайно висіло на спинці стільця, біля ніжок стояли лискучі туфлі, а Рая лежала в ліжку й блимала очима Підійшов і стяг з неї ковдру — спала вона, як завжди, в костюмі Єви.
— А білизну собі не купила? — спитав.
— Ні, — відповіла вона, ледь-ледь розсуваючи ноги.
— Чому ж?
— Не треба мені, — сказала байдужно.
— А в тебе не буває того… — він замкнувся. — Місячного?
— Ні, не буває, — мовила вона спокійно. — Це в мамки буває.
Він свиснув і сів на ліжко. Дивився на неї: ну що ж, тіло, як тіло — з-під пахви виглядала лялька.
— Ти що, спала з лялькою? — здивувався він.
— Ну да, — сказала вона й пригорнула ляльку до себе.
— А мене ти можеш хоч раз так пригорнути? — спитав він із тремом у голосі.
— Нє, — сказала Рая. — Ти ж не лялька.
— Слухай, ти завжди була така дурна?
Але вона не відповіла. Гладила ляльку рукою з новим манікюром і дивилась у стелю.
Тоді він відчув, що дратується, що, власне, дратує його не її стоїчна байдужість; можливо, вона якась малахольна, чи чортзна-що! Раптом зрозумів тих чоловіків, що її били, — таке будь-кого може вивести із себе! Сам не тямлячи чому, схопив ту ляльку, вирвав її з рук і жбурнув на підлогу, аж квакнула жалібно. І раптом побачив, що вся вона зіщулилася, затулила руками обличчя, скорчилась — чекала, що битиме її.