— Чортиця від тебе пішла?
— А чого ти звеш її чортицею? — спитав наївно Вася Равлик.
— А ти що, не знаєш? — по-дурному зареготав Шурка. — Її вже всі в нас перепробували.
— І ти? — Вася Равлик відчув, що його очі стають вузькі.
Шурка кинув на нього поглядом і зразу ж помітив ті його вузькі очі.
— Я нє, — сказав ліниво. — В мене ота мала є. Гаряча, як смола розтоплена.
— Чого ж язиком ляпаєш?
Шурка придивився до Васі уважно.
— Значить, не пішла ще, — сказав. — Це вона тебе, м’ать, і полюбила.
— А вона від інших сама йшла?
— Ну да, — підбив брови Шурка. — Чортиці недовго тримаються.
— То ти хочеш сказать, — ледве стримував дрож у голосі Вася Равлик, — що вона лярва?
— Нє, чого ж? — двигнув плечем Шурка. — Я цього не сказав.
— А чортиця — це що? — спитав навпрямець Вася Равлик, бо й справді наївний у цих справах був.
— А ти ще не розібрав? — спитав Шурка Кукса й дурнувато зареготав. — Вона й досі в тебе?
— Тобі яке діло? — ошкірився Вася Равлик.
— Та ніяке, — знову смикнув плечем Шурка. — Інтересно…
— Що ж тобі інтересно?
— Та нє, Вась, з тубой разгуварувать не можна. Ти зразу кипиш і битися лізеш. А нащо мені з тобою битись, коли ми, так сказать, сусіди. Може, вона комусь була чортиця, а тобі й не чортиця. Моє діло, Вась, сторона. Моя, Вась, хата з краю, я нічого не знаю, — він знову зареготав. — Закурить даси?
Вася дав йому цигарку, з тих дорогих, які зараз купував.
— Хороші сигаретки куриш. А я "Памир" шмалю. Біжу оце до малої. Це така, що на десять мінут опоздай, очі тобі видере, така слабка на передок.
Шурка пихнув задоволено димом з Василевої сигарети й пішов, а Вася Равлик відчув, що в нього тремтять пальці — ніяк не міг прикурити. Але сигаретку він припалив, ковтнув диму, і йому раптом стало спокійно-байдуже.
— Піде й чорт з нею! — сказав уголос і побачив, що на вступі до свого двору стоїть, як скіфська баба, куца Наталка у ситцевому накрохмаленому платті із сумним болем ув очах.
— А Митя мій, — сказала печально і аж безвійними повіками закліпала, — уже поїхав. Забрали мого Митю.
— Нічо, тьоть, — бадьоро сказав Вася Равлик. — Поїхав і приїде. Не навік же забрали!
— Хто зна, — сказала печально Митькова мати. — А може, його в той Афганістан пошлють?
— Туди так зразу не посилають.
— Не кажи, — вже заплакала куца Наталка. — Своїх дітей туди не пошлють, а наших так запруть, що й кісточок не зберемо. Коли б не в Афганістан, чого б це він листа досі не написав?
— Напише, тьоть. Ще тільки тиждень пройшов.
— І за тиждень можуть угробить, їм чужих дітей не шкода!
Митькова мати витягла з кишеньки накрохмаленого плаття так само накрохмаленого носовичка і гучно в нього шморкнула. Вася Равлик поспішив відійти, бо зашкребло на серці — шкода йому стало й Митька Гілляки, і його матері з накрохмаленою хусточкою…
Пригнався додому, Рая все ще спала, хоч сніданок на столику був з’їдений.
— Вставай, — сказав безцеремонно. — Приніс гроші.
Вона перекинулася на спину й розплющилась.
— Купиш нове плаття й білизну, — мовив діловито. — Скільки тобі для цього тра?
— Скільки даси, — вона позіхнула не прикриваючись.
— Я ж не знаю, скільки воно коштує.
Вона вилізла з ліжка з помнутим, несвіжим обличчям, зі слідами помади на вустах, розколошкана, але з юним, бронзоним тілом, потяглась як кішка і знову позіхнула Ліниво взяла сіре плаття зі спинки стільця й неквапно натягла, ховаючи те юне бронзове тіло.
— Сто рублів вистачить? — спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.
— Сто рублів? — викруглила очі Рая. — Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?
— Гаразд, — сказав він, — але обов’язково білизну.
— Вона мені не тра, — сказала неохоче.
— А що тобі тра?
— Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні…
— А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, — сказав він. — Духи купи. І плаття купи.
Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала.
— Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.
— Вона не шука мене, — сказала Рая.
— А ти до неї не хочеш навідатися? — спитав обережно.
— Не вкраду я твоїх грошей, — раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.
— А я й не думаю, що вкрадеш, — поспішно сказав. — Хочу, щоб потрібне собі купила.
Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.
— Чого ж не йдеш?
— Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, — сказала.
— Купиш собі помаду, тіні й лак, — згодився він.
— І духи?
— І духи.
Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.
— Мені не треба стільки грошей, — сказала хрипко.
— Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.
Вона понурилася.
— Не принесу, — шепнула.
— Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, — сказав легковажно. — Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.
Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.
— То чого не йдеш?
— Не давав би ти мені таких грошей, — сказала, відвернувшись.
— А я даю! — з викликом мовив Вася Равлик.
— Потім сваритися будеш. А може, й битися.
— А тебе вже били? — здивовано спитав Вася.
— Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.
Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?
— Не буду тебе бити, — сказав сердешно.
— Всі так кажуть, а потім б’ють, — мовила печально Рая.
— Е, роби як хочеш, — сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: "Оце ти від неї, Вась, і відкупився"… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. "А що, — прошепотів на дні його мозку брат-равличок, — уже вона тебе й покидає?" Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. "А хай собі йде, — прошепотів Васі його брат-равличок, — бо навіщо тобі цей клопіт?" — "Замовкни, занудо", — сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. "На одного звариш, чи на двох?" — спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.