— А вірили ви, мамо, що турецького цісаря за зятя маєте?
— А де ж у таке диво можна було повірити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе та й ще не вірила. Аж як побачила тебе в золотій кареті, а турецьке військо довкруги, тоді я подумала, що, може, й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вірю, як від тебе чую. Та й ще мов сон усе мені здається... Диво Боже, та й тільки! Вже на якусь пробу Божа мудрість зробила се диво. Не без причини воно, доню.
— А як же ви, мамо, відважилися в таку далеку дорогу, через тілько чужих земель пускатися? І з ким ви сюди добилися? І за що?
— Та то було так. Кпять собі з мене люде та й кучму мені з насміхів шиють. Вже й діти покрикали за мною: "Цісарська теща йде!" Не обзиваюся, бувало, ні словечком. Тільки до Бога зітхну та й Йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в неділю то було, з полудня, сиджу я по службі Божій, по обіді, у своїх свояків, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся, а через вікно видко, як два старі жиди входять на подвір'я. Певно, якісь купці, гадаю. І ані в думці не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хіба свою журу та й опущену старість, що передо мною...
— Мамо! Ви ще не старі, лише зжурені. Віджиєте в добрі коло мене. І мені з вами веселіше буде. Як же я тішуся, що Бог всемогучий прислав мені вас!
— Та й я до смерті, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, ані в думці не маю, що ті купці до мене. Але за хвилю кличуть мене домашні. "Ті купці,— кажуть,— до вас прийшли за чимсь". Я настрашилася, бо гадаю, певно, покійний твій батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив і мені не сказав. Йду ні мертва ні жива. Виходжу до них, прошу їх сідати, а сама аж трясуся зі страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. І відки я бідна возьму для них таку суму?
— Як же вони зачали?
— Та сіли й оден на другого подивився, і старший з них зачав: "Ми до вас,— каже,— з одною справою, пані..." Певно, за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: "Прошу, кажіть!" А він каже так: "Ви вже, може, чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала",— "Та чула я,— кажу,— всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею діється, та й чи вона ще є на світі". І сльози мені закрутилися в очах.
— А вони що?
— А оден каже: "Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька,— каже.— І виділи її,— каже,— на свої очі,— каже,— як іде з палати, таки з палати,— каже,— шістьма кіньми їде,— каже.— І в золотій кареті,— каже!" А я як не бухну плачем!
— Та чого, мамуньцю?
— Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять... Та й кажу до них: "І не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?"
— А вони що?
— А оден з них каже: "Ну, ну, то ви, їмость,— каже,— мудро думаєте,— каже,— як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами... Добрий інтерес, нема що казати",— каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: "Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю". А вони кажуть: "Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо".
— Та хочби ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю,— кажу.
— Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Та й ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.
Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть, і питаю:
— А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою? А вони кажуть:
— Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость,—— лиш хвіртку в плоті відчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.
— А чого ж ви-в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:
— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.
— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.
— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.
— Сама роздає милостиню? — питаю.
— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав,— каже.— А її слуги,— каже,— всі письма збирають, бо такий уже наказ мають,— каже.
— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.
— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте,— каже,— розглядають і потому кожду справу розбирають,— каже.— І з-під землі винного добувають,— каже,— а невинному допоможуть,— каже,— аби не знати де був, чи оден, чи другий,— каже.
— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.
— Ну, ну,— каже.— Ви гадаєте,— каже,— що султан послів не має,— каже.— А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше,— каже,— бо ми свого рабіна шануємо,— каже,— а турецького посла в інших краях, як огню бояться,— каже.