Але раз знов запитала Кляру:
— Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тій спілці? — Абдуллаг? Ні! Се чесний турок, він слухає Корану. Але він не знає, що робиться.
Раз, коли сама йшла коридором і спізнилася трохи до школи, зустрів її Річчі, задержав і несподівано запитав:
— Чи Ви поїхали б зі мною в західні краї?
— Як то? — відповіла збентежена і ціла запаленіла.— Адже я в неволі...
— Втечемо разом.
Не знала, що відповісти. Хотіла видертися відси. Але пам'ятала про свого Стефана. А що значить утечи з Річчі, розуміла. Та не хотіла відмовою наразити собі його. І відповіла по хвилі скоро, якби спішилася:
— Я... я... надумаюся...
Хтось надійшов, обоє поспішно пішли до школи.
Річчі почав іще краще оповідати про дива західних країв, про їх високі школи і науки в них.
Так минав час. А сподіваний викуп не приходив... І навіть чутки не було ні від Стефана, ні від батька. А може, не допускали до неї ніякої вістки? Часом сиділа й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильної науки.
Властителі Настуні тішилися, що мають таку пильну ученицю.
А тим часом Стефан Дропан, наречений Настуні, зі значними грішми їхав з польським посольством слідами своєї любки. Був у Бахчисараю і добився до Кафи. І молився в церкві оо. Тринітаріїв, лиш через улицю від своєї Настуні.
Скрізь розпитував і поїхав дальше аж до Царгороду. Але навіть ніякої вістки про неї не здобув. І не відзискав Настуні, і вона не відзискала його. І хитрим торговцям не вдалося ужити її до своїх цілей. Бо незбагнута рука Господня кермує долею людей і народів на стежках, які вони самі собі вибирають вольною волею, ідучи до добра чи зла.
VI
В НЕВІДОМУ БУДУЧНІСТЬ
"Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris:
et non invenies altiorem viam supra,
nec securiorem viam infra, nisi viam sanctae crucis".
Понад морем сумно лине
Ключ відлетних журавлів.
Хто з них верне? Хто загине?
Чути їх прощальний спів.
I
Багато днів минуло у школі невольниць, і над страшною Кафою вже другий раз на північ летіли журавлі. Настала гарна весна, і земля запахла. Одного вчасного вечера, коли до пристані причалив ряд турецьких галер, побачила Настуня з вікна своєї кімнати, як військова сторожа у пристані зачала кидати свої шапки на землю і зривати намети! Голосні оклики вояків доносилися аж до неї.
Миттю стало відомо всім, що в місті Ограшкей помер у дорозі старий султан Селім12[12] і що тіло його чорними волами везуть до Стамбула.
Якесь небувале заворушення заволоділо мусульманами.
На устах усіх було ім'я престолонаслідника, що досі був намісником Магнезії.
— На престол вступає молодий Сулейман!
Сі слова вимовляли мусульмани з якимсь особлившим притиском і таємничістю в очах.
По вулицях міста якось інакше йшли військові відділи: інакше ступали, інакше несли мушкети, інакше підносили голови. Крок їх став твердий, а литки яничарів мов сталь напружалися... У старих, чорних улицях Кафи збиралися товпи мослемів і,голосно кричали до неба:
"Аллагу Акбар13[13]! Нехай сто літ живе султан Сулейман!" ...Десятий султан Османів! А з тим окликом якась дивна легенда віри і надії йшла від Чорного моря і від гір Чатирдагу між народ мослемів. Йшла і кріпила його на дусі і на тілі.
Навіть на подвір'ях гаремів побожні жінки мослемів піднімали своїх дітей вгору і з завзяттям шептали:
"Нашу кров і майно — на приказ падишаха!"
І всі мошеї станули отвором, а народ мослемів хвилями напливав молитися за молодого султана. Із верхів мінаретів кричали муедзини дивними голосами свої молитви. Мов дрож громовини йшла по краю мослемів. Чути було в воздусі, що надходить велика доба держави Османів, підготована твердістю покійного султана. Якась аж неймовірна єдність опанувала мусульман всіх племен і станів — від багача до жеброти. Від неї тим виразніше відбивали посоловілі обличчя чужинців, християн і жидів.
Настуня з цікавістю очікувала дня, щоб розпитати свого учителя Абдуллага про молодого султана.
Як тільки на другий день увійшов у кімнату Абдуллаг, запитала його:
— Чого мусульмани сподіються від нового султана? Абдуллаг подивився уважно на неї, склонив голову, схрестив руки на грудях і сказав глибоким таємничим голосом:
— Султан Сулейман буде найбільший зі всіх султанів наших!
— Чому? — запитала молода невольниця, котра вже убулася в школі і привикла до учителів.
— Бо так предсказано,— відповів з глибокою вірою поважний Абдуллаг.
— Але що саме предсказано? — запитала цікаво Настя.
— Предсказано, що з початком кождого століття родиться великий муж, який обхопить те століття, як бика за роги і поборе його. А султан Сулейман уродився в першім році десятого століття Геджри.
— Але ж у тім році уродилося більше людей,— замітила Настуня.
— Не говори так, о, Хуррем,— відповів поважно Абдуллаг,— бо султан Сулейман любимець Аллага, і свята різка в руці його має за собою ще оден знак на те, що буде найбільший зі всіх султанів наших.
— Який знак? — запитала ще цікавіше.
— Такий, що він десятий з черги султанів! А число десять се найбільш досконале число! Бо воно кінчить і завершує перший круг чисел. Про досконалість сього числа свідчить те, що маємо десять пальців на руках і десять на ногах,— маємо десять змислів: зір, слух, нюх, дотик і смак і п'ять таких у нутрі, маємо десять частей святої книги Корану і десять способів читання її, маємо десять учнів Пророка і десять заповідей, і десять частей неба, і десять геніїв над ними, і з десятків складається все військо падишаха. Десятий султан тяжко поб'є ворогів ісламу. Чи не чуєш, як інакше перекликається сторожа у пристані? Вона вже чує, що велика рука взяла над землею знак влади Пророка, ще більша, ніж була рука його грізного батька, нехай Аллаг буде милостивий душі його!14[14]
А військова сторожа дійсно інакше перекликалася у кафській пристані. Інакше на вежах співали муедзини. Інакше носили голови навіть прості мослеми: їх уявою заволоділа вже міцна віра в великого султана, що все переможе і все упорядкує. І дивні легенди почали оповідати про молодого Сулеймана.
Настуня все нетерпеливо ждала на Абдуллага, щоб розпитувати його докладнійше про нового султана. Тепер Абдуллаг, а не Річчі, цікавив її передовсім.