Дивно влаштована людина: з неймовірною жадібністю гребе вона до себе все на світі, безмірно страждає, коли їй чогось не дістається, але ще більше мучиться, коли не може в той чи інший спосіб позбутися з таким трудом здобутого. Розтринькати гроші, перепаскудити наїдки й напитки, похвалитися таємницями, змарнувати все своє життя. Чи ж треба дивуватися, що розледащілі натовпи султанських придворних, різними способами здобуваючи вісті й новини, мерщій намагалися поділитися тими новинами, похвалитися своїм знанням, своєю втаємниченістю, і часто виходило так, що уст для потаємних шепотів було набагато більше, ніж пожадливих вух для слухання, тож як мали зрадіти всі ці пліткарі й базіки, зауваживши появу свіжих людей, ще не зіпсованих, не пересичених забороненим знанням, ще не заплутаних у неминучі інтриги й підступи. На Гасанових людей валилося все підряд: хто вкрав барана, у чий гарем прокрався молодий ходжа, кого таємно втоплено в Босфорі, який посол прибув, а який у дорозі, скільки витратив Коджа Сінан на будівництво джамії Селіма і скільки ще витратить, де збунтувалися кочовики-юрюки, який завбільшки рубін послала султанові мати французького короля Франціска, щоб Сулейман визволив її сина з полону. Звиклі до послуху своїм агам, яничари несли вісті Гасанові. Той, переповнений ущерть цим несподіваним добром, ішов до султанші й переповідав усе Їй. Не розпещена нічиєю увагою, крім султанової, не призвичаєна до вислухування такого огрому вістей за ці кілька років гаремного життя з його суворою замкненістю, відвикла від тривог, величі й дріб'язку світу, Роксолана спочатку навіть розгубилася від такого напливу вістей, серед яких були й такі, що про них не знав навіть султан, а тоді вжахнулася своєму дотеперішньому незнанню, своїй байдужості, своєму п'ятилітньому забуттю. Забула про все на світі, жила тільки для себе, дбала про власне визволення і вознесіння. Визволялася і возносилася — і однаково перебувала в загрозливій близькості до насильства й смерті, незнаної, але вічної небезпеки то від валіде, то від великого візира Ібрагіма, то від яничарів, то від великого муфтія, то від найупослідженішого гаремного євнуха. Трьох речей прагне найперше людина. Перше: жити. Завжди бодай на день чи годину довше за іншого, але жити, жити! Друге: бути щасливою. Щастя можна знайти навіть у стражданні, коли це страждання від любові або ненависті, можна бути щасливим і вмираючи, але коли вмираєш, борючись, переборюючи, перемагаючи. Любов може стати найбільшим щастям, але ж як ще багато треба для цього, бо самої любові людині ніколи не досить. Тому неминуче випливає третя передумова людського існування: знання. Навіть дитина не хоче жити в незнанні. Жити — щоб шукати істину, і в цьому — щастя. Чи може бути істина в любові і чи досить самої любові для вдоволення невситимої людської жадоби знань? Тоді можна б спитати інакше: чи може одна хвиля бути морем?
Гасан приходив, кланявся здалеку, пильнований невідступним кизляр-агою Ібрагімом, що нависав над ним, як втілення підозри й недовір'я, мішаючи слова турецькі й українські, переповідав Роксолані почуте. Великий візир Ібрагім послав з Єгипту корабель на свій рідний, острів Паргу, і той корабель привіз до Стамбула всю Ібрагімову родину: двох дорослих братів, батька й матір. Тепер вони ждуть повернення великого візира з Єгипту. Яничари перехоплюють отари баранів, призначених для султанських кухонь, і перепродують їх коло Едірне-капу. Імператор Карл розгромив біля Павії французького короля Франціска і взяв його в полон. Мати французького короля Луїза Савойська таємно вирядила посла до султана Сулеймана, передавши ним величезний рубін в дарунок султанові за те, що він визволив її сина. Але посла з його людьми перехопив боснійський санджакбег Хусрев-бег, і немає ніяких чуток ні про посла, ні про рубін. Ібрагім з Єгипту везе п'ятсот наложниць, яких хоче подарувати султанші Хасекі під виглядом служебок. Прибув посол від польського короля. І сам посол і всі його люди числом до шістдесяти зодягнені в коштовне вбрання, пошите по-італійському, бо польський король узяв собі жону з Італії, із славетного роду Сфорци. Зветься посол Ян з Тенчина.
Коли почула Роксолана про того Яна з Тепчина, ледь не закричала: "Приведіть його сюди, хочу його бачити, хочу почути голос звідти, звідти..." Все в ній стрепенулося, здригнулося, закривавилося. Матуся рідна, батечко, Рогатин... Може, її немає нікого й нічого, а може, може... Чи подумала про них, про всіх, кого знала, про землю свою і про народ свій, що страждає, що змагається з дикими загарбниками, вмирає і оживає знов і знов і сміється, співає пісень своїх, може, найкращих у світі! її охопила нестерпна туга: довідатися, узнати, полетіти, полинути. Спокутувати свій гріх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер вважала себе грішницею. Жінки, які люблять деспотів,— найбільші грішниці па світі. Пітьма довкола них холодна і безмежна, безмежний відчай, облуда і біль, яких завдають одне одному, і мовчання, мовчання... А жінка ж послана в світ, щоб утверджувати справедливість, вона знаряддя і міра справедливості, але тільки доти, поки виконує своє велике призначення.
Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вість про Ібрагімову родину. Хижий грек, утвердившись при дворі безмірно, згадав і про рідних і мерщій перевіз їх до столиці. А вона? Чому вона не подумала про це, чому не попросила султана помогти їй? Цього посла, незнаного Яна з Тенчина, дарувала їй сама доля. П'ять років жила вона без жодної звістки з рідного краю, тепер не могла стерпіти й п'яти днів. Негайно послала Гасана розпитати, довідатися, узнати. Мерщій, не відкладаючи, одна нога там, друга — тут, перш ніж про посла буде сказано султанові, перш ніж пущено буде посла перед султанські очі.
Та з півдороги й завернула Гасана. І коли, подивований цією незбагненною переміною її настрою, знов став перед нею молодий яничар, вона, ламаючи собі від нетерплячки пальці, кусаючи рожеві губи, мовби звертаючись до самої себе, шепотіла:
— Ні, так не годиться! Ти навіть не маєш відповідного одягу. Що це за одяг! Ти мій посланник. Особистий: посланник султанші Хасекі. Ти повинен мати відповідний одяг, щоб перед тобою тремтіли. Перед багатством і могуттям. Що це за дрантя на тобі? Що за яничарське убозтво? В тебе повинні бути шаровари найширші в імперії! Тюрбан — вищий за султанів! Тканини — найбагатші а усіх знаних. Зброя — у самоцвітах, як у великого візира. Тільки тоді ти підеш до королівського посла і спитаєш його про все, про що я звеліла спитати. А тепер іди, а я подбаю про все для тебе. І для твоїх людей так само.