Роксолана

Страница 62 из 232

Загребельный Павел

Зате незмірного болю завдала Гульфем, яка, може, найбільше страждала від заздрощів до Хуррем (про Махідевран не було мови, бо й самої Махідевран не було в Баб-ус-сааде) і в муках безсонних ночей виплоджувала в душі помсту малій роксоланці, бо жінки народжені для суперництва, а не для дружби.

Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими євнухами якусь глибокомудру суперечку.

— О аллах, ти зашкодиш своїй дитині! — вигукнула одаліска.

— Вже чула про це,— спокійно відповіла Хуррем.— Ти щось хотіла?

— Хотіла тобі показати одну незвичайну річ.

— Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.

— Це річ від його величності султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовірливо.

— Ти не дуриш? Справді від його величності? Для кого ж? Для мене?

— Не все й для тебе! Це вже для мене!

Стала розгортати з парчевої хустки щось маленьке, вугласте. Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.

— Поглянь, які перли. Це дарунок султана. Він прислав мені з Родосу.

— Тобі? — Хуррем не могла стямитися. В очах їй потемніло. Прокляття, прокляття! — Чому ж саме тобі?

— Бо я написала його величності листа про те, як кохаю і рвуся душею і тілом до його царствених слідів.

— Ти написала? Хіба ти вмієш писати або читати? Ти ж не вмієш нічого!

— Я попросила уста-хатун, і вона написала. І тепер маю дарунок. Поглянь, які перли. Вони рожеві, як мої перса.

Хуррем вдарила її знизу по руці, перли розсипалися по килиму. Гульфем нажахано дивилася на порожню шкатулку.

— Що ти наробила. Як ти сміла! Дарунок падишаха!

Хуррем сплеснула в долоні, служебкам, які виникли в дверях, показала на килим:

— Візьміть вінички і підметіть. Повимітайте все, що тут знайдете.

— Тебе покарають! — верещала Гульфем, падаючи навколішки й похапцем збираючи перли. — Тебе покарають тяжко й жорстоко!

— Вже покарана, — заспокоїла її Хуррем, — покарана, і давно. Хіба ти можеш зрозуміти?

Того ж дня, проклинаючи своє невміння писати і поклавши навчитися якнайскоріше, попросила добру стару жінку відіслати для султана кілька її слів. Каралася і каялася. Щиро чи ні, то вже її справа. Хай думає, як хоче.

До валіде пішла й попросила замінити килими в покої. Може, на білі, як у самої валіде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не нагадати Хуррем про всемогутнього аллаха. Сімдесят дві тисячі разів на день дивиться аллах в осереддя людина, в душу і в серце, чим вони переповнені, чи не осквернені.

— Будьте певні,— заспокоювала її Хуррем,— в мене душа чиста. Якби ви тільки знали, яка вона чиста!

Тепер її доглядали та берегли від усього злого й навіть незбагненного. Від кара-кура, злого духа, який навалюється вночі уві сні й душить людину. Помагає тільки залізо під подушкою, і сама валіде подарувала Хуррем маленький ятаган, так обсипаний самоцвітами, що вже й не був зброєю, а тільки коштовністю. Стару бабу-Ал, яка підстерігає породіль, вириває у них з грудей легені й кидав в море, можна було відігнати, тримаючи коло постелі голку і повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист від зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрить, і навіть від зла того, що стоїть твердо.

Хуррем сміялася з тих страхів, бо й що вони після того, як ти спізнала рабство!

Вслухалася в себе і чула, як народжується в ній нова істоті". Те, що було сумішшю крові й пітьми, що було пристрастю і зойком, тепер ставало душею, билося у ній, рвалося на волю, так ніби хотіло її темних стогонів, несло обіцянку муки та болю, але вона з радістю чекала їх, бо знала, що тільки найбільші болі вивільнять її дух і дадуть відчуття цілковитої незалежності від усього. В ті миті залежатиме вона від природи, від найпростішого, майже тваринного буття, а не від людей, — і в цьому знайде найвище блаженство й щастя, яких годі сподіватися в тому світі, де жінка народжується для клітки, як упійманий дикий звір.

Тому Хуррем не лякалася наближення пологів і в ніч, коли все почалося і довкола неї заквоктали темні постаті баб-повитух, була спокійною і радісною, дикі спазми болю, які ніби переривали її тіло, приносили злу втіху. Навіть у ті безконечні години мук ніяк не могла пов'язати нестерпний біль з усвідомленням великої неминучості нового життя, яке мала дати світові. Мов щось стороннє, чуже сприйняла кволий крик дитяти і шанобливий шепіт повитух: "Еркечоджук" — хлопчик. У ній все вмерло, зникло її тіло, натомість запанувала бездонна порожнеча. Життя почало повертатися лиш згодом, несміливим дзюркотом перших талих вод повесні. Десь зродилася маленька, полохлива, як тіло малої Настасі, крапелька, упала, лякливо прислухалася, довго чекала, чи не станеться чого-небудь, тоді прикликала до себе ще одну, трохи більшу, та стрибнула вниз уже відважніше, посміялася з першої і негайно покликала до себе третю. Краплинки застрибали наввипередки, задзюркотіли тонюсінькою цівочкою, тоді струмочком, потічком. Життя! А що потічок? Чи не пов'язані між собою невидиме й невловиме, не злиті в єдиний потік краплини так само, як злита вона тепер із своїм дитям, з первородком, з сином!

Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадкоємця тропу, вдарив гучно, радісно, піднесено, і прийшло знання ще одне — пов'язана тепер, злита навіки із Сулейманом. Дитя між ними, син — мов краплинка життя, і вже не розірвати, не відірвати, не розлити злитого.

Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радісно, мов її серце, він бив переможно, бо це була її перемога. Вона не просто вижила — вона перемогла!

Ти поневолив, османський орле, лелечку з України, але будеш переможений нею, вже нереможенни!

І не тупою силою грубої переваги, а безсмертною потужністю життя, і незламністю душі, й певпокореністю серця.

Дитя народилося кволе, кричало невгавно вдень і вночі, задихалося, жалібно кривило поморщене личко. Так ніби відчувало на собі залізний нашийник. Зачате в пониженні, у рабстві, в безнадії, народжене без весілля, без радощів, у стривоженості й очікуванні лиха зусібіч. "Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила, що ти мені, моя мати, долі не впросила?"

Хуррем не дала дитяти мамкам. Мала досить молока в грудях, молоде її сімнадцятилітнє тіло повне було життя, хотіла те життя перелити й у сина, сама сповивала його, не підпускаючи близько служебок, виспівувала над ним рідних пісень — хай чує ці слова, єдино, що зосталося невідібране в його матері. Дивно лунали ці колискові, яких тут ніхто не міг зрозуміти: "Закувала зозуленька на хаті, на розі, заплакала дівчинонька в сінях на порозі. Ой кувала зозуленька, тепер не чувати. Ой де я ся не родила, мушу привикати".