Тепер, одержимий первозданним відчуттям необмеженої своєї влади, мав метатися між величчю і безумством, відкинувши свою любов до тої жінки, забувши про почуття, які вже давно не подають голосу і не освітлюють йому темної путі, яку належить пройти. Путь до життя чи до смерті?
Він ніколи не давав життя, а тільки смерть, звикнув робити це спокійно, байдуже, йому здавалося, що вдосконалює життя смертями, очищає його і визволяє для вищих цілей, бо ж ліпше мати своїми підданими покірливі трупи, ніж живих невірних. Тепер мав вибирати між життям і смертю, тримав у руках меч і закон і не бачив порятунку. Меч і закон. Зрада карається мечем. Відрубати голову і виставити її перед Баб-і-Кулелі. А тіло пустити кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти на султана, позбавити його життя — тільки закон і меч. Сина він стратити не може, це зробить його брат, коли стане султаном і виконає закон Фатіха. Але цю жінку, що прожила, як обраниця долі, не маючи на те ніяких заслуг, він повинен покарати, бо вона замахнулася на престол.
Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-паші впало ім'я Хуррем, Сулейман не повірив, а тоді зрадів і мерщій показав своїм дільсізам, щоб навіки заткнули пельку тому нікчемному викажчику. Ану ж передумав і відмовиться від своїх слів! І зіпсує султанові радість від того, що нарешті має перед собою справжнього ворога. Бо де ж ті вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись у своїх горах. Папи вмирали один за одним і тільки потрясали повітря прокльонами, які не долітали до султана. Імператор Карл, знесилившись у змаганні з падишахом, віддав Іспанію синові Філіппу, а імператорську корону дріб'язковому Фердінанду. Польський король лякливо щулився від самого імені Сулейманового. Цар московський Іван? Був надто далеко. До кінця життя не дійде сюди, хоч би й захотів. Без ворогів же людині не жити, а могутньому володареві — й поготів. Та нарешті він мав ворога справжнього, відданого, такого близького, що не розділяв їх навіть подих.
Його Хуррем, його Хасекі — ворогиня. Зрадниця. Замахнулася на його життя. Хотіла його смерті.
За смерть — тільки смерть. Вона буде страчена отут на чотирикутному шкіряному килимку, розстеленому на розкішних султанських килимах. Найвправніший кат імперії зітне їй голову швидко, вміло, без болю, таємниці буде дотримано, ніхто не бачитиме і не знатиме, голову не виставлять перед брамою Соук-чешме, тіло віддадуть землі — не опалять, не кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон і меч.
Спокійно, з холодним серцем Сулейман обдумував усе, що має зробити. Користався султанським правом і привілеєм роздумувати навіть тоді, коли рішення вже прийнято. Так, він удовольнить закон і меч. А що ж залишиться йому? Перебирати свої самотні старечі сни, лічити краплі крові, що витікають йому ночами з носа, слухати крик сови десь за вікнами? І не засяє ніколи йому безсмертний усміх Хуррем, не задзвенить її єдиний голос, не задзвенить, не продзвенить. Машалла [83]! Ні меч, ні закон не замінять любові. І ніщо не замінить. Хто сказав, що він має стратити єдину дорогу людину на землі? Хто сказав, що вона винна? Може, то він сам винен? Поки ти султан, маєш жити. Вмирають хай інші. Помер сам — зрівнявся з усіма. Вмирати султани не мають права. До того ж він не вірив у злочинні наміри Хуррем. Міг дозволити собі розкіш вірити тільки в те, що хотів. Надто, що тут усе було таке хистке й непевне. Замах на його життя? Але як можна замахуватися на життя мертвого? Адже він лежав мертвий день і два й три. Чули про змову Хуррем і його наймолодшого сина? Хто ж? Коли й міг хто чути, то єдиний аллах, всемогутній, милостивий і милосердний. А сказано ж у книзі книг: "О ви, які увірували! Істинно з-поміж ваших жон і ваших дітей є вороги вам, бережіться ж їх! А коли пропустите, пробачите й простите, то аллах — прощаючий, милосердний!"
Вчора, молячись у Айя-Софії за своє воскресіння, султан ще не знав про зраду Хуррем, тому не міг порадитися з великим муфтієм Абусуудом. А коли б порадився? Цей учений нащадок ассірійців був упертий, як п'ять тисячоліть історії. Він чухав би свою бороду і вперто виставляв поперед себе шаріат. А шаріат — це справедливість, яка не знає ні милосердя, ні пощади. Для спокою в державі зрадники повинні бути знищені — так твердить шаріат. І муфтій повторюватиме ці слова, бо над ним — аллах. Але ж аллах і над султаном? А що каже аллах? "Ми не возлагаємо на душу нічого, крім можливого для неї". Для його душі неможливо вбити Хуррем. Що це дасть? Спокій у державі? Але закон не забезпечує спокою, бо він не здатен до роздумів. Муфтій, як і закон, захоче тільки султанової ганьби. Стратити таку жінку — ганьба довічна, її знав увесь світ: королі й королеви, славетні художники й учені, посли й мандрівники, воїни і простий люд — хіба можна вбити таку жінку? Перед нею має схилитися навіть закон. Його, Сулеймана, назвали Кануні, себто Законником, бо він уперто давав світові нові й нові закони, не сподіваючись, що може колись стати їхньою жертвою. Він здобув велич своїми походами і своїм розумом і знав, що найперша ознака величі — підкорятися закону, як простий смертний, хоч і знаєш, що закон не дає вибору. Але як султан, він мав ще меч, а меч давав вибір. Він або ж карає, або ж покоїться в піхвах. Хто завадить йому лишити свій меч у піхвах? Велич можна здобути і . в любові. Недарма ж славетний італійський художник сказав про нього: "У великого чоловіка і любов бував велика, коли його серцем заволодіє незвичайна жінка".
Він був несправедливий до своєї Хуррем і жорстокий. На довгі роки лишав її в холодних стінах гарему. Байдуже споглядав на смерть її синів, тішачи себе думкою, що спадкоємців для трону ще задосить. Не запобігав її старінню, хоч і помічав, як змінювалося її обличчя з роками. Там зжовклість, там плямочка, там пересохла шкіра, там зморшка. Зморшку на обличчі коханої жінки не розгладить своїми поцілунками навіть мільйон ангелів. Роки полишали в ній жорстокі свої сліди, але він втішався тим, що Хуррем стає для нього ще дорожчою, а її тіло — мовби ще ніжнішим, у ньому зникали дикість і недосконалість, і було воно мов райський дарунок. Чи казав їй про це, чи вмів сказати в своїй султанській закостенілості?