— "Хто приходить з добрим, тому краще". А що валіде мовчала, чи то не бажаючи відповідати на слова корану, чи то вичікуючи, що Ібрагім скаже далі, то він додав:
— "А хто приходить з лихим — лики тих повернуті у вогонь". Вона знов мовчала, ще впертіше стискувала свої темні уста, кидала на Ібрагіма погляди гострі, як стріли, обстрілювала його зусібіч швидко, вміло, влучно.
— "Тільки ви своїм дарам радуєтесь",— знову вдався він до спасенних слів з книги книг ісламу.
— Так,— нарешті порушила вона нестерпну свою мовчанку.— Дарунок? Ти хочеш мати якийсь дарунок? Який же?
— Не я, ваша величність. Не для мене дарунок. Відчував незвичну скутість. Простіше набагато було б тоді вночі сказати по-чоловічому Сулейманові: "Придбав рідкісну рабиню. Хочу тобі подарувати. Не відмовишся?" Як сам Сулейман ще в Манісі подарував йому одну за одною двох своїх одалісок, досить відверто вихваляючи їхні жіночі гідності.
— Для кого ж? — спитала валіде, і тепер уже не було ніякого відступу.
— Я хотів порадитися з вами, ваша величність. Чи міг би я подарувати для гарему найяснішого султана, де ви володарюєте, як левиця, удостоєна служіння леву влади й повелінь, подарувати для цього втечища насолод рідкісну рабиню, яку я придбав для цього в шановного челебії, що прибув з-за моря.
— Рідкісну чим — вродою?
— Норовом своїм, усім єством.
— Такі дарунки — тільки від довірених.
— Я прийшов порадитися з вами, ваша величність.
Вона не слухала його.
— Довіреними в справах гарему можуть бути тільки євнухи. Він пробурмотів: "А коли ви ще не ввійшли до них, то немає гріха на вас". Вона й далі не слухала його. А може, вдавала, що не слухає.
Зненацька впало запитання:
— Чому ти захотів подарувати її султанові?
— Вже сказав про її рідкісну вдачу.
— Цього замало.
— Є чутки, що вона королівська донька.
— Хто це сказав? Вона сама?
— Люди, яким я вірю. І її поведінка.
— Яка може бути поведінка в рабині?
— Ваша величність, це рабиня незвичайна! Вона була вперта в своїй затятості:
— Коли куплена рабиня? Ібрагім знітився.
— Недавно.
— Однаково ж я довідаюсь.
— Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно зготовлена, щоб переступити цей високий поріг.
Вапіде довго мовчала. Не мав чого додати й Ібрагім. Нарешті різьблені губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова:
— Вона ціла?
— Інакше як би я посмів, ваша величність! "ї вклади руку свою за пазуху, вона вийде білою без будь-якої шкоди".
Вона знов поринула в мовчання, тепер особливо довге й тяжке для Ібрагіма. Нарешті стрепенулася і вперше за весь час глянула на Ібрагіма лукаво, справді по-жіночому.
— Ти не справився з нею? В Ібрагіма засіпалася щока.
— Вже купуючи, я купував її для його величності! Заплатив подвійну ціну проти тої, яку просив челебія. Шалену ціну! Ніхто б не повірив, коли назвати.
Вона його не слухала і вже сміялася з нього.
— Тобі треба для гарему стару досвідчену жінку. Інакше там ніколи не буде ладу. Помочі від євнухів ти не хотів, бо ненавидиш євнухів. Я знаю.
Помовчала і несподівано:
— Я пошлю перевірити її цілість. Ти візьмеш із собою євнухів.
— Зараз?
— Відкладати не можна.
— Я міг би попросити вас, ваша величність?
— Ти вже попросив — я дала згоду.
— Поза тим. Щоб про це знали тільки ми.
— А рабиня?
— Вона ще зовсім дівча.
Валіде норовисте смикнула головою. Пошкодувала за нестриманість, але вже сталося. Може, згадала, що її привезено в гарем шах-заде Селіма теж дівчиськом. Досі ще не схожа була на матір султана Сулеймана. Скоріше, старша сестра. Всього лиш шістнадцять років між матір'ю і сином. У сорок два роки вона вже валіде.
— Пам'ять починається у людині набагато раніше за всі радощі й нещастя, яких вона зазнав.
Вона підвелася. Була така заввишки і так само тонка й зграбна, як Рушен. Ібрагім чомусь подумав, що вони мають сподобатися одна одній. Вклонився валіде, супроводжував її до переходу у святая святих.
Волікти за собою євнухів було гидко, але довірити цю справу нікому не смів. Мовчки проїхав із своїм почтом крізь Браму яничарів, повз темне громаддя Айя-Софії, біля обелісків Іподрому. Вдома прогнав слуг, звів євнухів валіде зі своїми, пішов од них на чоловічу половину, ждав пронизливого дівочого крику, зойків, ридання, але нагорі панувала тиша, тоді не витерпів, пішов туди сам. Чорні євнухи з одягом Рушен у руках одуріло ганялися за нею по тісній напівтемній кімнаті, а дівчина, стріпуючи довгими своїми розпущеними недбало косами, втікала від них, вигинаючись спиною й стегнами, з грудей їй рвався чи то сміх, чи то схлип, очі зелено палали, мовби хотіли спалити нечестивців пекельним вогнем, ніздрі тріпотіли в знесиленні й відчаї. Побачивши Ібрагіма, Рушен вказала на нього пальцем, затряслася у нервовому сміху:
— І цей прийшов! Чого прийшов?
— Подивитися на тебе востаннє,— спокійно сказав Ібрагім.
— Уперше!
— Так. Але й востаннє.
— То дивись. Ті вже дивилися! Шукали в мені. Чого вони шукали? Звели тепер задушити мене, як це у вас ведеться.
— Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок.
— Дарунок? Хіба я нежива?
— Май терпіння дослухати. Хочу тобі великого щастя.
— Щастя? Тут?
— Не тут. Тому й дарую тебе самому султанові. В гарем падишаха.
— В гарем султана? Ха-ха-ха! Тоді навіщо ж роздягав?
— Поглянути на твоє тіло.
— А що скаже султан?
— Маєш мовчати про це. А тепер прощай. І одягнися. Він одвернувся і попрямував до сходів. "І порядні жінки — благоговійні, зберігають тайне в тім, що хранить аллах".
КНИГА
Людині заповідано (і не наяву, а вві сні, щоб мало вигляд пророкування): читай!
Не відаючи що, не знаючи як і де і яким способом,— читай!
Призначення твоє на землі й у світі: читай!
Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба — читай!
Вогненні літери випечені в твоїм серці й у мозку, вийдуть з серця і мозку, засяють яскравіше за всі самоцвіти землі, запалають яскравіше всіх вогнів небесних — читай!
У книзі буде про жінку й трапезу, про тварин, серед яких житимеш, про здобич і каяття, про громи небесні й темні ночі, про світло й бджолу, про перепони й віру, про мурашку й покоління, про ангелів і поетів, про сади й дим над багаттям, про вічні піски й перемоги на болотах, про гори й зорю над наметом, про місяць, і залізо, і охоту до намноження, і вознесіння, й падіння, і страсті, й смерть неминучу, і "знайте, що життя найближче — забава, й гра, і красування, й похвальба серед вас, і змагання у множестві майна й дітей, подібно до дощу, парості від якого викликають захват у невірних; згодом вони в'януть, і ти бачиш їх зжовтілими, тоді бувають вони соломою, а в останній — дужча кара — і прощення від аллаха, і благословення, а життя ближнє — тільки користування оманливе".