— Хто ви? Скажіть про себе.
— Єстем Димитр Корибут князь Вишневецький. Рід мій веде свої початки від самого святого Володимира, що охрестив Русь, ваша величність.
— Так далеко? — подивувалася Роксолана.— Хіба можна простежити свої корені аж у таку далеч?
Князь смикнувся плечима, всією постаттю.
— Ваша величність, цього не дано людям підлого стану, але люди шляхетні прозирають назад крізь цілі віки!
— Назад — не наперед,— зауважила лагідно султанша.— Бо й хто може знати, що жде його завтра або ще й сьогодні до заходу сонця.
Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме, в якій миють голови перед тим, як їх відрубати, і плаский камінь, на якому ті голови виставляють, мов глечики для сушіння. Та султанша одразу перевела мову на інше, щоб князь не вловив у її словах ніяких погроз, од яких вона завжди була безмежно далека.
— Чи вас гаразд утримують у нашій столиці? — поспитала вона.
— Дяка, ваша величність,— схитнув круглою головою князь.— Я знав ласку і від хана кримського, ленника великого султана, і обдарований датком у вашій преславній столиці, де маю свій двір, своїх вірних людей і помічників і все, потрібне для підтримки мого маєстату.
— Мені сказано, що ви проситеся в службу до великого султана?
— Так, моя султаншо.
— Хіба вважаєте, що султан мав замало вірних слуг? Вишневецький знов стріпнувся, випнув груди.
— Але не таких, як я, ваша величність!
— Можете пояснити? — поцікавилася вона.
— Мене високо ставлять і сам король польський Зигмунт Август, і цар московський Іван, ваша величність.
— Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом?
— А ще я маю те, чого не має нині ніхто, моя султаншо.
— Що ж має таке світлий князь?
— Маю всю Україну в цій руці!
І він тріпнув правицею, і Роксолана зауважила, що рукав його кунтуша обнизаний на кінці великими перлами. Ніби в жінки.
— Здається мені, ця рука порожня тим часом,— всміхнулася султанша.
— Але вона вміє тримати меч!
— Що ж то за меч, що його злякатися може ціла земля?
— Ваша величність! Меч — у вірній руці! Султан Сулейман мав би давно вже забрати всю вкраїнську землю в своє володіння, щоб не лежала вона пустошньою, але не робить цього. Чому ж? Усі питають, а ніхто не може відповісти. Тоді скажу я. Султан не бере моєї землі, бо немає чоловіка, який сповняв би там його волю. А таким чоловіком можу стати я, Димитр Корибут князь Вишневецький. Dіхі [81]
Ясновельможний волоцюга виказував ще й свою латинську освіченість, мовби хизуючись перед султаншею і натякаючи на її занадто просте, як для її нинішнього неймовірного становища, походження. Ясна річ, вона могла б належно відповісти на ту куцу князівську освіченість,— але не цим була заклопотана цієї миті — вжахнулася збігові думок своїх і цього зайди, майже повторених ним у словах, які ще недавно мовилися між нею і Гасаном. Тому мерщій самими очима спитала вірного свого Гасан-агу: невже передав князеві її думки, прикликавши того до Стамбула? Той так само очима безмовно відповів: ні, не казав нічого нікому, а цього не кликано, не приманювано — сам прибіг, як бездомний пес.
Та це не заспокоїло Роксолану. Мабуть, є речі, про які заборонено думати. Бо подумаєш ти — прийде до цього і хтось інший. Жорстоке життя навчило її нікому не вірити. Навіть богові, хоч до цього привчена була від народження. Люди гинуть найчастіше не через слабість, не за браком сил, а через надмірну довірливість. Вона вчинила непростимий гріх, довіривши ті небезпечно-вогнепальні думки про свою землю навіть самій собі. І ось розплата! Вони вже перестали бути її власністю, право на них заявляє цей зайда.
Хотіла все ж виказувати найвищу справедливість навіть до такого чоловіка, тому ледь помітним порухом показала євнухам, щоб підвели князя з колін і поставили перед нею, як рівного.
Вишневецький витлумачив це як заохочення і став розправлятися й пиндючитися в межах дозволеної дужими його стражами свободи, а Роксолана з безнадійною цікавістю, змішаною зі страхом, розглядала цей загрозливий примірник людської породи, який зовні міг видаватися мало не досконалим, хоч у душі в нього клубочилася пітьма майже пекельна. Такими пройдисвітами наповнені нині, либонь, усі землі. Коли в них в ще сякі-такі здібності, тоді вони можуть прославитися і навіть замахуються на те, щоб зрівнятися з геніями й титанами, але не підіймаючись до їхніх висот, а підступно стягуючи геніїв до своєї нікчемності. Де вони беруться, які матері їх народжують, і чому вона має стати жертвою одного з таких пройдисвітів з темною душею?
Але ніхто не мав знати, як кипить її розум. Спокійна, ледь усміхнена, сиділа на пишному троні, майже ласкаво позирала на Вишневецького, від чого той бадьорився більше і більше, трохи подумавши, спитала, як же князь зможе виконувати султанську волю в такій великій і, наскільки їй відомо, непокірній землі. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Дніпро. Мовляв, до всього на світі є ключ. Треба його тільки знайти, добрати. Ключ до всієї України — Дніпро. Ним вона витікає в широкий світ, а широкий світ нині — це Османська імперія. Отож, хто стане на цій великій ріці, той матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в нього яка? Стати на Дніпрі, укріпитися на низу ріки, вхопити Україну за горло — і ось так захистити від козаків Крим і Стамбул.
Так само спокійно султанша урвала князівські вихваляння і спитала, кого й від кого він хоче захистити.
Вишневецький знов повторив: імперію від козаків. Ага, сказала вона, як їй тут намагаються довести, Україна нападає на османців і на кримців? Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з України. Досі в неї було трохи інше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь пробує відкрити їй очі. Мовляв, нападає її народ, а не на нього нападають людолови й грабіжники. А як же тоді з отою піснею?
Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти, Он, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала.
Може, тоді й вона колись малою нападала на орду, а не орда на неї в рідному Рогатині?