Роксолана

Страница 18 из 232

Загребельный Павел

Учитель і вихователь султанів сивоголовий візир Касим-паша, який знав Сулеймана змалку, їздив з ним повсюди, жив усі роки в Манісі, терпляче передавав йому всі таємниці двірських звичаїв, тепер з деякою стривоженістю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це випробування для молодого султана. Ось нагода показати і свою владу, і норов свій, і свій спокій, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. "Без'язиких" Сулейман привіз до Стамбула теж з Маніси. Мав своїх власних, не потребував дільсізів, які служили султанові Селіму, Касим-паша підготував для свого повелителя і цих мовчазних виконавців найнесподіваніших повелінь, повелінь таємних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком і поглядом, а то, може, самим диханням султановим. Моргаючи почервонілими від вітру старими своїми очима, Касим-паша вдоволено спостерігав, як уміло й непомітно віддає Сулейман накази, як метаються дільсізи, мовчки і негайно сповнюючи його волю. Як же поведеться султан тепер, коли невідома рука злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стріла в султановій цілі однаково, що чоловік у Баб-ус-сааде [16]. Кара мав бути негайна і безжальна, але гідність треба зберігати також і в покаранні. Касим-паша не брав участі в змаганнях, його не примушувано, з нього не насміхався навіть Ібрагім, та коли старий візир не метав стріл, то стурбовані погляди на свого вихованця він метав ще частіше, ніж той стріли, і тепер напружився своїм старим жилавим тілом, мов туго напнута тятива.

Султан не зрадив свого вірного вихователя. Не вирвався йому з грудей крик обурення, нічого не спитав, тільки гнівно показав рукою на ту нахабну стрілу, і дільсізи миттю кинулися шукати винного і негайно поставили перед султаном якогось старого бея, замотаного в товсті сувої тканини і хутер, у величезній круглій чалмі, розгубленого й одурілого від вчиненого його нетвердою рукою. Дільсізи, показавши султанові обличчя злочинця, накинули тому на голову чорне запинало, зготовляючись вчинити неминучу кару, але Сулейман порухом вказівного пальця лівої руки затримав їх.

— Де кадій [17] Стамбула? — спитав спокійно. Хотів бути справедливим, керуватися не гнівом, а законами. Не цікавився, як звуть злочинця і хто він. Бо злочинець через свій злочин став твариною, тварина ж не має імені, так само й становища. Тільки смерть може знов зробити злочинця, який замахнувся на султанську честь і завдав найвищої образи падишахові, людиною, і тоді йому буде повернуто його ім'я, і родина може забрати його тіло, щоб віддати землі згідно зі звичаєм.

Кадій прибув і вклонився султанові.

— Воістину Всевишній аллах любить людей високих помислів і не любить низьких,— тонко проспівав він, погладжуючи віхті сивої бороди і надимаючи побузковілі від холоду щоки.— Адже господь твій у засаді.

Після цього кадій змалював усю підступність і тяжкість злочину спровиненого і на потвердження навів висловлювання Абу Ханіфа, Малікі й Несая [18]. Не могло бути злочину тяжчого, ніж посягання на честь володаря, ті ж, хто вганяв свої стріли в гарбуз щастя його величності, втрачають право жити, бо пролив на них господь свій бич кари. Воістину ми належимо богу і повертаємось до нього.

Султан і всі його візири визнали винятковість знань кадія, красу його мови і гарну побудову доказів. Сулейман показав "без'язиким" пальцем, що вони мають робити, ті вмить накинули нещасному на шию чорний шнурок, вхопилися за кінці — і ось уже чоловіка нема, лежить труп з виряченими очима, з прокушеним посинілим язиком, і сам султан, Ібрагім, візири, вельможі пересвідчуються в його смерті, проходячи повз задушеного і пильно придивляючись до нього. Сулейман подарував кадієві султанський халат і, здобрілий, сказав Ібрагімові, що хотів би сьогодні з ним вечеряти.

— Я звелю приготувати румелійську дичину,— вклонився Ібрагім.— Солодкого вистачить чотирьох перемін.

— Сьогодні холодно,— пересмикнув плечима Сулейман.— Не завадить анатолійський кебаб.

— Не завадить,— охоче згодився Ібрагім.

— І чогось зеленого. Без солодощів обійдемося. Ми не жінки.

— Справді, ваша величність, ми не жінки. Вперше за день султан усміхнувся. Помітити цю усмішку під вусами вмів тільки Ібрагім.

— Ми сьогодні гарно постріляли.

— Ваша величність, ви воістину метали сьогодні стріли щастя.

— Але ти не відставав од мене!

— Випереджати вас було б злочинне, відставати — ганебно.

— Сподіваюся, що наш великий візир складе газель про це

свято стрільби.

— Чи не занадто старий Піді Мехмед, ваша величність?

— Старий для стріляння чи для газелей? Як сказано: і голова запалала сивизною...

— Мехмед-паша суфій [19], а суфії засуджують усі втіхи. Я міг би скласти бейт [20] для великого візира.

— Навіщо ж відмовлятися від такого бажання? — Султан забрав повіддя свого коня у чаушів [21] , рушив ступою з Ок-Мейдану. Ібрагім, тримаючись біля його правого стремена, ледь нахилився до Сулеймана, щоб тому було ліпше чути, проскандував:

Маєш звичай, о суфію, засуджувати вино, заперечувати флейту Пий вино, будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфію!

— Це треба записати,— схвально мовив султан і пустив коня вскач. Ібрагім скакав поряд, мов його тінь.

Вони вечеряли в покоях Мехмеда Фатіха, розписаних венеціанським майстром Джентіле Белліні: білокосі жінки, зелені дерева, гяурські будівлі, звірі й птахи — все те, що заборонено кораном. Але пили вино так само заборонене кораном, хоч і сказано: "Поять їх вином із чаші запечатаної", зате з султана поволі сходила його звична похмурість, він ставав ледве не тим шістнадцятилітнім шах-заде з Маніси, який клявся колись Ібрагімові в любові й повазі на все життя. Хмільний верблюд легше несе свій в'юк. Пили і їли багато, але ще більше відкидали, бо челяді сюди вступ був заборонений, прибирати не було кому.

— Що не з'їдається — викидається! — недбало казав султан.— Сьогодні вечеря мені особливо смакує. А тобі?

— Мені так само.

Ібрагім підливав Сулейманові густого мускату, а самому не йшло з голови: "Що не з'їдається — викидається". А він не викидав би ніколи й нічого, бо ж був сином бідних батьків. Але тут, коло султана, вже не з'їдав усього, попри всю свою невситимість. От і Рушен не з'їв. То що ж тепер — викинути? А куди?