Найжахливіше ж було те, що поміж отих кісток, черепів, запліснявілого каміння, поміж безнадійного мороку смерті жили люди! Жили чи вмирали, ниділи, мучилися, проклинали всіх, хто нагорі, на поверхні, під сонцем і вітром, не мали ні змоги, ні надії визволитися, але жили далі! Жах і чудо людського буття. Невичерпність і незламність людська, що дається взнаки тут яскравіше й виразніше, ніж будь-де: на полі бою, в державних діях, в думаннях мудреців і в спалахах обдарованості найславетніших співців.
Найближче до краю підземелля був могутній, оголений до пояса чоловік у широких, здається, з м'якого, але міцного сап'яну шароварах, весь у тяжких ланцюгах, з кайданами на руках і на ногах. Перед ним поставлений був посеред покидьків довгий стіл, збитий з неструганих обаполів, а на столі в срібному й золотому посуді повно було присмаків із султанського палацу: громадилися смажені на рум'яне ягнята, куріпки й курчата, вабили зір волотисті плоди, стояли прозорі карафи з чистими, як сльоза, напоями.
Та чоловік не міг узяти з столу навіть крихти, бо прикований ланцюгам й до кам'яної стіни був так, щоб тільки дивився на всю ту розкіш, але дістатися до неї не міг ніколи й нізащо. Ось як зумів скористатися дарами султанської доньки Джюзел-ага.
Роксолана вмить упізнала чоловіка, хоч ніколи його не бачила. Байда! Ватажок зухвальців, казкових лицарів, брат їй по крові, та тільки чи вона йому сестра тепер, чи сестра? Іржаві кайдани і страшні ланцюги, а тіло молоде, гнучке, потужне, прекрасне й вільне, як вітри над степами! Ось який цей Байда, ось які козаки! Кас ' — недовірливий, сторожкий, пильний, з вигостреним оком. Сак — твердий, невпокорений, вільний і до смерті і в самій смерті. Два тюркські слова злилися в одне, задзвеніли голосніше, ніж у своїй первооснові,— козак, козак, козаки! Люди, що не бояться самого чорта. Які поклялися один одному вмерти, але стояти за свою землю, оберігаючи її від загарбників. А того, хто порушить клятву, хай покарають земля, вогонь, вода, вітер, хліб, горілка, шабля, бог і мати божа.
Вперше в житті пошкодувала, що народилася дівчиною. Ніколи не хотіла стати чоловіком, а тут закортіло мало не до крику. Поглянула на Рустема-пашу з такою суворістю, що той аж клацнув зубами до Джюзел-аги:
— Розбий ланцюги, ти, сину пекла! Незграбні постаті заметушилися довкола Байди, дзвеніло глухо залізо, йшла тяжка луна в підземеллях, хтось подав козакові бараняче стегно, але той відіпхнув, ухопив глек з вином, пив довго й смачно, витер вус брудною рукою, проспівав молодим басом:
Ой п'є Байда мед-горілочку, Та не день, не нічку, та й не її одиночку.
Побачив Джюзел-агу, зареготав:
— Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мої кайдани, щоб не іржавіли. Добро ж султанське пропадає! А де мої товариші? Коли вже розкували мене, то розкуйте їх.
Він ступнув нагору, заточився, прикрив очі долонею, побачив вельможний натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то щоб позбиткуватися, знов затягнув хрипко:
Гей, у синім залізячку Та й у білім ремінячку.
Султан закам'яніло сидів у критих ношах. Мабуть, карався в душі, що пристав на вмовляння Хасекі й прибув сюди, сам не відаючи навіщо. Зате Роксолана вже не могла більше сидіти коло Сулеймана, виступила з лектики, сяйнула коштовностями, тонкі шовки лякливо затріпотіли на її зграбному тілі, легка постать гнучко схитнулася, мов рідкісна рослина, що не знати як попала з казкових садів у це понуре приміщення, безстрашний козак гучно ляснув себе по ремінних шароварах, з удаваним переляком у голосі вигукнув:
— Така фурія, ще й гості несподівані й недискретні! Шана! І ледь вклонився, виграючи м'язами шиї й спини.
Етимологія казахського письменника Ануара Алімжанова.
Роксолана поглянула на криті ноші, де вперто зоставався султан. Тоді на Баязида й Міхрімах, які стояли поперед усіх вельмож. Баязид дивився па козака з неприхованою хлоп'ячою цікавістю. Міхрімах переблискувала з-над білого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, і не знати, що творилося в її душі. Зате добре знала Роксолана, що діється у її власній душі. Намір несподіваний, як одкровення, ударив їй у серце, вона в безсиллі піднесла руки до грудей, але не притиснула їх безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-паші, щоб він вивів Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в підземелля, сам мав видобути.
Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досі вони мовби дзвеніли на його потужному тілі, але не став рабом і на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собі такої сили. Вона не боролася, не змагалася, її продавали на рабських базарах, відбираючи в неї все людське, кидаючи в світ тваринний. Раб, якого продають і купують, не має вибору. Але має пам'ять і глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшує, воно вбиває, ніби знищує, а тоді народжує тебе заново і гримить у твоєму серці, як мідні дзвони на сполох.
Роксолана знов поглянула на Міхрімах. Сини — для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька — для неї. Вона відомстить своєю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народові своєму доньку. Сама не зігріється ніколи чужим сонцем і чужим щастям — знала це напевне, відстані між втратами щодалі зменшуватимуться для неї, байдужість заливатиме душу, тож треба долати байдужість, поки ще є сила. Помста і милосердя, милосердя і помста!
Рустем-паша підштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому.
— Овва! — подивувався козак.— Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої товариші! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мірю, там я вцілю, а де важу, там я вражу. Та тільки не випускай нас живими, султане, бо й матір твою я убив би, і батька рідного б спалив, і брата твого б зарізав, і доньку твою б украв, і над сестрою надругався б!
Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливі слова козака не вразили його високої гідності. Так було ліпше й для неї. Сулейман мовчки віддавав Байду їй. Великий візир Лютфі-паша зворухнувся був, щоб підійти до неї, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу відігнала від козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендітній постаті, сказала йому неголосно своєю (і його!) рідною мовою: